Не скажу, що моє дитинство було суперовим.
Мама кинула мене у будинку немовлят. Залишила в директора на столі та пішла. Вона нібито кілька разів намагалася мене віддати. Спочатку мене не приймали без документів.
Потім вона навіть гроші просила за мене. І якось вона психанула, донесла якісь документи та залишила мене там.
Віталія Пронька відмовляли ставати актором. У шкільні роки лише одна вчителька повірила в нього та підтримала.
У будинку для немовлят я провів близько півтора року. Потім мене перевезли в Олешківський дитячий будинок.
Я досі не розумію, чому мене одразу відправили до розумово відсталих дітей. Мені було тоді чотири роки. Навколо мене були діти навіть у гамівних сорочках - це дуже страшна картина.
Жахливо було з харчуванням для тих дітей. Навколо тебе всі лежачі, манеж посеред групи. Няня там ходить час від часу і дивиться, що ви робите у манежі. Це страшно!
Може, вони подумали: якщо в мене батьки алкозалежні, то дитиною ніхто не займався, а отже, вона відстала? Можливо, я на той момент не подавав ознаки розумового розвитку?
Це мало закінчитися тим, що я не вчився б у школі. Але якимось дивом я потрапив до першого класу.
Що я пам'ятаю зі свого дитинства? Те, що коли я перейшов з того відділення, мене довго принижували. Саме через те, що був звідти.
Діти, якщо десь щось скажу чи когось ображу, називали мене "те відділення". Для мене "те відділення" був найгірший матюк з усіх.
Я відчував себе поганим, не таким, як усі. Мовляв, усі навколо розумні, а я один дурний. Потім я став розуміти, що відбувається.
У мене виникла ідея стати актором. Брав участь у всіх заходах, святах, постановках казок. Учився не боятись публіки, не боятись інших людей.
ПРО ІНТЕРНАТ
Був тихою дитиною, постійно мріяв про щось, любив дивитися телевізор, фільми.
Я просив вихователів допомогти мені знайти батьків. Вони знали, що мої батьки алкозалежні. Не хотіли про це розповідати, аби не розчаровувати мене. Ми пробували писати листи батькам, але відповідей не отримували.
З віком я покинув цю ідею. Я виріс і зрозумів, що тепер вони мені не потрібні. Коли мене питають колеги в театрі, що для мене значать мама з батьком, я відповідаю: "Нічого".
У моєму житті цих людей не було, а значить їх не існує. Це не добре, не погано.
В інтернаті нам бракувало уваги. Дітей у групі багато, всі різні, запальні. Якщо ми бачили, що вихователь до когось краще ставився, ревнували.
Я завдяки дитячому будинку побував за кордоном. Багато разів відвідував Німеччину, був у Польщі. Це з позитивного.
Кажуть, що дитячий будинок - це добре. Кого не спитай - всі вдячні. Це все ж таки брехня. Не скажу, що там всі такі погані. Але основна маса викладачів - це не ті люди, яким ми кричимо: "Дякуємо вам!".
Коли вийшов з дитячого будинку, не розумів елементарні речі. Ми виходили звідти, мов якісь мауглі, які нічого, окрім джунглів, не бачили.
Завдяки тому, що ми йшли вчитися після інтернату, ми соціалізувалися.
Я прожив 16 років в інтернаті, а в мене за весь цей час не було статусу сироти. Як мені сказали: "Вибач, не вийшло оформити". В технікумі мені платили стипендію сирітства, знаючи про те, що в мене немає статусу. Вони бачили, що я сирота, немає батьків.
Про коледж у мене хороші спогади. Він мені дав старт у творчості. Там я їздив в на різні фестивалі, конкурси.
Досі є совкові стереотипи, що інтернатівець - обов'язково злодій, стоїть на обліку в поліції, з ним не можна мати справу. Коли вчився в університеті, помічав, як, дізнавшись про моє сирітство, люди починали ставитися до мене з пересторогою.
Інвалідність та сирітство накладали тавро, що ти не такий, як усі.
Я навчався в Херсонського державного університету на факультеті культури та мистецтва, на кафедрі культурології.
Мені посміхнулась доля. Коли ще вчився в університеті, мені зателефонував Олександр Книга, директор Херсонського театру імені Миколи Куліша. Він сказав: "Віталію, ти б не хотів попрацювати в театрі?" Я тільки почув "працювати в театрі", то й кажу: "Звісно!"
Вони вирішили запросити на головну роль у виставі "Каліка з острову Інішмаан" людину з інвалідністю." В Олешківському інтернаті їм розповіли про мене. І мені дали шанс.
Режисер Сергій Павлюк подивився на мене. Повернувся до Книги і каже: "Будемо працювати".
Він мені сказав: "Ти точно хочеш бути актором? Якщо ти налаштований, я не буду до тебе ставитись якось по-особливому. Я буду ставитися, як до всіх. Буду лаяти та хвалити, як і усіх". Я відповів, що саме цього і хочу.
Відтоді я працюю п'ять років. Зіграв у багатьох виставах: "Каліка з острову Інішмаан", "Лісова пісня", "Травнева ніч", "Фея в царстві тролей", "Лускунчик", "Лавина", моновистава "Vitalius".
Фактично до навчання та театру ніхто мене не підтримав у бажанні стати актором. Ніхто в це не вірив. Всі мене намагались відмовляти, пояснюючи це тим, що хвилюються за мене, переживають, щоб мене не образили. Почали розповідати, що театр - це таке месиво, де мене знищать.
І в дитячому будинку я не відчував такої підтримки. Ми поставили виставу випускним класом "Сватання на Гончарівці", де я зіграв Стецька. Тільки викладачка Ірина Миколаївна, яка з нами ставила виставу, і вірила в мене.
А так - домагався всього сам, завдяки бажанню, впертості і тому, що я не слухав, що мені казали.
Вихователі особливого інтересу до мене не виявляли. Вони звертали увагу на проблемних дітей. У мене була купа свят і концертів, треба було вчити постійно слова. Я жив тим, що хотів стати артистом.
Я звик, що я йду вперед, борюся. Коли тебе жаліють - ти розслабляєшся і думаєш, що бідний, нещасний. Багато наших хлопців так і живуть: їм простіше, коли ними опікуються, про них турбуються.
Як на мене, це звичка. Люди звикають до опіки держави з дитинства. Це теж саме, що і алкоголізм. Ось ти звик пити - і складно кинути.
Мрію про хороше майбутнє для своєї доньки Полінки, щоб була щаслива та здорова.
Я їй бажаю всього тільки найкращого, але не все в моїх силах. Якщо я буду бачити Полінку щасливою, то і я буду щасливим.
Ідея з закриттям інтернатів непогана, але нині у нашій країні поки що говорити про це рано. Суспільство до цього не готове. Ніхто не враховує, що у нас кожен день батьки кидають дітей. Їх знаходять у смітниках, на залізничних коліях, вокзалах.
У Німеччині нам показували їхній інтернат. Це не інтернат як такий, а звичайний дім, де живуть багато дітей. Там немає купи наглядачів, вихователів, нянь. Там дитина відчуває, що живе в родині.
Наприклад, як можна закрити Олешківський інтернат? Куди ви подінете проблемних дітей? Яка родина їх візьме?
Припиніть жаліти випускників інтернатів! Люди, які виходять з інтернату, мають розуміти, що їм більше за інших треба працювати, щоб чогось досягти.
Одного разу нас повели до цирку. Заносять один візок з дитиною, інший. Люди бачать, що приїхали діти з інвалідністю, й починають забирати гроші за квитки. Цирк порожніє. Ми зрозуміли, що це через нас. У 1990 роках люди погано розуміли, що таке діти з інвалідністю.
Я приємно здивувався, коли керівництво цирку вийшло до нас і сказало: "Ви не винні у тому, що сталось". Там сказали: "Їдьте до себе в інтернат, ми зараз їдемо до вас". І відіграли у нас в дитячому будинку всю програму.
Коли ми виходили з інтернату, часто бачили, як мами закривали дітям очі. Щоб ті нас не помітили. Навпаки, нехай діти змалку ростуть і бачать, що в суспільстві є такі люди. Виховувати треба толерантність.
Я би хотів змінити ставлення. Багато хто думає, що я бідний, нещасний, що інвалідність - це моя "фішка", яка має викликати жалість. Дурниці! Треба від цього відходити, доводити, що я можу, я хочу, я це зроблю.
ДЖЕРЕЛО
