Тетяна Демірджі - психолог, дитячий і підлітковий психотерапевт, кандидат психологічних наук.
Тема складна, і досить болюча і для жінок, і для чоловіків, і для всіх тих, хто працює з усиновителями. Але все ж спробуємо розібратися з тим, коли процес прийняття дитини в сім'ю краще відкласти на потім.
Часто сімейні пари приймають рішення усиновити дитину, бо керуються емоціями і бажанням бути "як всі". "У всіх є діти, а у нас немає" цілком закономірна відповідь що часто зустрічається серед усиновителів на питання : "Чому ви вирішили усиновити дитину". Але важливо розібратися, що насправді стоїть за цим бажанням. Природні потреби, страх і почуття неповноцінності або бажання замінити того, кого вони втратили?
Для тих, хто навчає усиновителів, важливо не тільки дати інформацію про психологічні особливості дітей-сиріт, про вплив травми і про розвиток дитини, але і не менш важливо зрозуміти мотиви самих усиновителів. За цим стоїть певна відповідальність, адже дитина, що потрапляє в сім'ю не повинна стати засобом зцілення від власних травм. А особливо, від травми втрати власної дитини кандидатів в усиновителі.
Наведу приклад. Імена і подробиці змінені для збереження конфіденційності. Подружжя Олена та Дмитро зібрали документи і прийшли на навчання. Формально вони прекрасні кандидати: житло, дохід, друзі, родичі, активний спосіб життя. Чому формально? Вже з другого заняття Олена відмовляється відвідувати курси, через зайнятість на роботі. За законодавством тільки один з подружжя цілком може бути кандидатом в усиновителі і Дмитро продовжив навчання. Він виконує з дружиною всі домашні завдання і ділитися з нею всією інформацією. Безумовно, відсутність потенційної матері на навчанні насторожує, адже саме вона надалі буде з дитиною більшу частину часу. Але знову ж, формально, пара проходить курс. І тільки в особистій розмові, яка відбулася з Дмитром у перерві, виявилося, що подружжя втратили дитину менше півроку тому.
Вагітність припинила свій розвиток на великому терміні близько 7 місяців. Куплено все для малюка, була відома стать дитини, придумане ім'я. Дружина перенесла складну і болючу операцію. І ось вони вирішують, що візьмуть немовля, адже можна? І тієї ж статі, і віком до року, віддадуть йому все, що приготували для свого, який не народився. Коли ми навчали з колегою цю пару у мене ще не було досвіду втрати вагітності, але вже тоді я розуміла, що не можна нікого ніким замінити.
Пара отримала відмову в усиновленні. На зустрічі Олена була в розпачі, вона кричала, що ми не маємо права, що ми не розуміємо як важлива їй усиновлена дитина. Ми тоді сказали щось на кшталт приходьте через рік або 2, Ви ще в травмі втрати, Вам зараз не можна дитину. Але зараз через більше 5 років я розумію, що не можна нікого ніким замінити. Що це означає? Що жодна дитина не може замінити ту дитину яку втратили. Що втрату важливо прожити, проплакати, пробачити всіх, кого звинувачував, і прийняти цей досвід як той що був даний.
Лікарі не рекомендують вагітніти мінімум 1 рік, щоб організм відновився після стресу від викидня або операції при завмирання плоду. В залежності від складності операції чи обставин переривання вагітності цей термін може збільшитися до 3 і 5 років. Крім того, після цього призначають спеціальне лікування. А що з психікою? Чому нам здається, що їй не потрібен час на відновлення? Чому ми думаємо, що травма втрати не потребує спеціальної терапії?
Адже усиновлення - це психологічне народження дитини, іншої, нової. Хоч фізично все відбувається інакше, але в підсумку в сімейній системі з'являється Людина.
Давайте пофантазуємо, що Олена і Дмитро усиновили дитину. Чи зможуть вони сприймати її як іншу дитину? Не будуть вони ридати над ліжечком розуміючи, що ось на цьому місці мав бути їхній власний малюк. А коли дитина підросте, не будуть вони думати про те, що якщо б це була наша рідна, вона б себе так не поводила, любила би нас більше і завжди цінувала те що ми робимо для неї. На цьому я зупинюся... Тому що якщо Ви, пережили те ж, що і ця сім'я Ви зараз або в сльозах або в божевільній злості на мене. Але я приблизно розумію, що вони пережили.
Травма втрати має кілька стадій: шок, заперечення (не може бути, це не зі мною); гнів і образа (пошук винних у трагедії, злість на інших або на себе); торги або угода (спроби змінити ситуацію, вина); депресія (слабкість, горювання за тим, що трапилося); прийняття (смирення, продовження життя). У психологічній літературі зазначені термін проживання втрати від 1 до 2 років, але ми пам'ятаємо, що все залежить від тяжкості втрати. На одному семінарі я чула, що материнська втрата найболючіша і можливе відновлення до 7 років.
Наведений приклад - напевно найбільш складний в моїй практиці. І я щиро сподіваюся, що ця сім'я відновилася і фізично і психологічно. Адже щоб щось дати іншим, важливо самому бути в ресурсі. Але давайте повернемося до теми, коли не потрібно поспішати з усиновленням. Відповідь категорична - за будь-якої втрати не потрібно. Ось приблизний список з практики:
1. Втрата дитини внаслідок смерті (найскладніша втрата вимагає тривалого відновлення та психологічної допомоги);
2. Втрата дитини в разі розлучення (дитина залишилася з одним з батьків, а другий не має можливості з нею бачитися);
3. Втрата когось із родичів (як найближчих, так і віддалених, але тих, з ким були близькі відносини);
4. Втрата здоров'я (фізичні травми, що впливають на якість життя, а також якщо Ви тільки що дізналися про те, що не можете мати дітей. Цей вид втрати так сама потребує проживання, смирення і прийняття).
Всі ці види втрат потребують психологічної допомоги і, в першу чергу, це важливо для самих батьків.
І на завершення скажу. В Україні є родини, які не дивлячись на рекомендації фахівців взяли дітей, навіть маючи найскладніші не прожиті і не прийняті втрати. Багато з них розпалися, багато мали дуже травматичні відносини з усиновленою дитиною, і в декількох випадках було повернення дітей в інтернат. Варто ризикувати долею прийнятої на виховання дитини? Моя відповідь - категорично ні. Тому що, як ми вже з Вами зрозуміли, НІКОГО НІКИМ НЕ МОЖНА ЗАМІНИТИ.
