Автор: Олександр Гезалов
Мабуть, особисто для мене найбільшою проблемою в житті сиріт (колись і свого) є їх консервативна поведінка, коли вони можуть годинами і цілодобово сидіти в одній будівлі і відчувати себе при цьому комфортно. Діти-сироти, законсервовані діти, які звикли жити в одному просторі.
Причому це навіть ніяк не розглядається з точки зору шкоди, в тому числі психічному здоров'ю. От би спробувати чиновника посадити в дитбудинок хоча б на день в такі умови. Думаю, він би втік вже через годину, але сироти нічого, живуть. І якщо перемістити дитбудинок в інший простір, але обов'язково зі стінами, він і там буде також спокійнісінько жити. Про це регулярно говорять прийомні батьки: сиріт складно витягнути за собою кудись. Це часто стає проблемою, особливо для подорожуючих сімей. Сила звички у сиріт сильніша за інтерес дізнатися щось нове. Воля дитини з дитбудинку ніколи не активувалася, вона була просто не потрібна.
Така «посидючість» заважає і майбутній адаптації сиріт, коли вони залишають дитячий будинок, коли треба власними ногами і енергією домагатися і житла, і роботи. І коли добрі люди що не знають цієї проблеми бачать, що сироти неохоче йдуть працювати або отримувати сертифікат на житло, вони ніяк не активують вихованця дитбудинку, а самі йдуть за нього вирішувати проблеми в державну установу. У сироти немає мотивації самостійно долати різні життєві відстані, тому що в дитбудинку він робив це голосом або витягнувши руку. Ось чому досить часто випускники дитбудинку можуть схаменутися занадто пізно. Починають вирішувати свої питання, коли їм вже більше двадцяти трьох років, коли вони виходять з-під опіки і реально залишаються один на один з проблемою. Йти вперед їм доводиться на слабких, зовсім нетренованих ногах.
Тривале перебування в одних стінах рзвиває у сиріт вміння і навички виживати в малому просторі, придатні для фахівців, які працюють в таких обсягах і місцях. Але таку здатність сиріт мало хто використовує, вони йдуть отримувати професії, що вимагають іншого просторового сприйняття. При цьому у багатьох з них є в тому числі і просторова боязнь, відсутність досвіду і вміння до прийняття інших кордонів. Все це призводить до того, що вже в навчальних закладах вони готові цілодобово просиджувати в гуртожитках.
Коли дитині не цікаві інші рубежі, це негативно впливає на її вміння будувати своє майбутнє, шукати місця іншого місцезнаходження і майбутнього перебування. Це так нормально для звичайної сім'ї: відправитися на кілька днів в гості або на відпочинок, або ж просто помінятися з рідними кімнатами в загальній квартирі. Поміняти меблі, штори і шпалери, перебудовувати і иперебудовуватися. В рамках дитячого будинку це не робиться, а часто просто неможливо, так як це не є пріоритетом у підготовці та вихованні сиріт. Вони роками сплять на одних і тих же ліжках і бачать один і той же пейзаж за вікном. Як і своїх товаришів з плавання в одному човні.
Досить рідко сироти залишають насиджені в дитинстві місця, враховуючи, що зараз в дитбудинках відкриваються центри адаптації та проживання випускників. Тобто консервне життя не тільки триває, а й активно підтримується, тому що за іншим сценарієм система працювати не вміє. Для того щоб це змінити, необхідно зрозуміти кілька важливих моментів.
Перше, ніколи діти не виростуть гармонійними, якщо будуть жити скупчено. Друге, для того, щоб розвивати в собі якості, навички та вміння долати труднощі, ці труднощі повинні бути. По-третє, навчившись роками лежати на ліжку, дитина все життя буде шукати тільки цей простір. По-четверте, врятувати сироту від «підводного човна-дитбудинку», може тільки інший підводний човен - сім'я, їм тільки треба зустрітися на просторах життя. Необхідно ці простори формувати, , фондам і самим дитбудинкам, якщо вони не хочуть опікуватися сиротами ще довгі роки. Дати вчасно весла - значить, дати майбутнє. Де ви, весла? Де ти, майбутнє?
Джерело: http://changeonelife.ru/2012/08/30/konservnyie-deti-kak-razrushit-detdomovskie-stenyi/
