ВРЯТУВАТИ ДИТИНУ ВІД ІНТЕРНАТУ: ТРИ УСПІШНІ ІСТОРІЇ, ЯКІ ВАРТО МАСШТАБУВАТИ В УКРАЇНІ
96 577 українських дітей сьогодні виховується в інтернатах.
Багато це чи мало?
Це один із найбільших показників в Європі і лиш трохи менше, ніж кількість жителів Ужгорода.
Спробуйте уявити, як усіх ужгородців заселяють в 700 будинків. Неможливо?
Тим часом, саме в стількох інтернатах сьогодні виховуються діти.
При цьому лише 8% вихованців дитбудинків – сироти. Решта потрапляють туди через бідність і хвороби.
У розвинутих країнах, до прикладу, інтернатів немає зовсім. В сусідній Молдові останній закрили 5 років тому.
В Україні ж реформа інтернатів поки у процесі і називається вона складним словом "деінституціалізація". Її ключове завдання – попередити та запобігти потраплянню дітей до інтернатів через створення системи соціальних послуг.
Що це означає і як може реалізовуватись на практиці, розповідаємо на прикладі трьох історій про те, як завдяки вчасній підтримці дітей вберегли від життя в інтернатах.
4 МІСЯЦІ, ЩОБ ПОВЕРНУТИ ДІТЕЙ
Оксана (ім’я змінено) лежала серед розкиданих речей і бруду, не в змозі підвестись. Безлад її не бентежив, а от повна тиша у квартирі шкребла душу і волала: в неї забрали дітей.
"Ужас, канєшно, був. Земля з під ніг ушла, хотілось лягти і вмерти. Не хотілося ні їсти, ні пити", – каже вона.
Понад півтора роки потому Оксана розказує свою історію, кадр за кадром прокручуючи своє життя.
Ось – її вічно п’яна мама та дитячий сором через неї.
Ось – перший день в інтернаті: їй щойно виповнилось 13 і замість подарунка на День народження прийшло усвідомлення, що вона нікому не потрібна, мама не відвідає і не забере на вихідні чи канікули.
Ось вона вже й сама мама: народила одразу після інтернату від такого ж "дітдомівського". Їй – 18, йому – 17. Ні грошей, ні допомоги, ні досвіду. Але вона клянеться собі й доньці, що ніколи не буде такою, як її мама.
"Коли я вийшла з дітдома, то до неї ходила, намагалась помогти.
Вона не хотіла лікуватися, нічого не хотіла. Пояснювала, що папа пішов і її життя тоді скінчилося. Через те пила і не могла на мене з сестрою навіть дивитися. Було страшно чути, що вона більше любить чоловіка ніж нас, своїх дітей.
Страшно закончіть так, як мама моя. Дуже страшно так прожить. Це мій найбільший страх: повторити її судьбу... Я її похоронила вже. Квартіру мені лишила. І на тому дякую".
На останніх "кадрах" Оксані – 29. У неї двоє дітей: доньці – 11, синові – три. Чоловік покинув, і вона запила, точнісінько, як її мама свого часу. Пила, гуляла, не переймалась дітьми. І їх забрали.
І от вона лежала посеред квартири і з болем дивилась на дитячі речі: "Лежу і думаю: Бог мені дає таке іспитаніє: лібо ти гуляєш, лібо ти стаєш на ноги і займаєшся дітьми".
Після трьох діб Оксана встала з чітким наміром повернути дітей. Шукала адвокатів, організації та фонди, які допомагають таким, як вона.
Підтримку знайшла в благодійній організації "СОС Дитячі Містечка Україна", де їй допомогли зробити ремонт, а паралельно "лагодили" душу й мозок.
Психологи консультували й розвивали "батьківський потенціал". Його зазвичай бракує випускникам дитбудинків, бо вони не мають прикладу сім’ї, і через це третина дітей – вихідців з інтернатів самі стають інтернатівцями. Фахівці називають це "замкнутим колом соціального сирітства".
"Великий відсоток наших підопічних – це випускники інтернатів, вони не можуть адаптуватися, потребують постійного супроводу, – розповідає національний директор міжнародної благодійної організації "СОС Дитячі Містечка Україна" Сергій Лукашов.
Адже сирітство родом з сімей, які потрапили у складні життєві обставини. І в боротьбі з інтернатами насамперед треба допомагати оцим сім’ям – щоб у них не виникало потреби віддавати дитину до закладу".
Півтора роки роботи і 75% сімей, як були "на межі", успішно проходять кризу – така статистика цієї організації.
Це регулярна постійна робота. Зустрічі, консультації психологів, залучення дітей до творчих занять. Зараз під супроводом 1200 таких дітей з приблизно 700 сімей.
"Це якраз такі сім’ї, які потребують допомоги, щоб їхні діти не опинилися на вулиці чи в інтернаті, – уточнює Лукашов.
Також ми маємо під наглядом 150 дітей в прийомних сім’ях і дитячих будинках сімейного типу. Це ті, рідні родини котрих врятувати не вдалося".
Оксана потрапила у 75% успішних: через 4 місяці їй повернули дітей.
Для цього вона вчилася, шукала роботу, через суд поновлювалася у правах і усвідомила, наскільки важлива для дітей.
Вона чекала в холі центру соцслужб на сина та переживала, чи 4-річний Миколка її не забув.
"Як мене побачив, очі засльозилися і спитав: "Мама, ти мене уже забираєш? Не відходив від мене".
Вже більше року Оксана під пильним наглядом соціальних служб. Вони перевіряють, чи жінка працює, інспектують умови у квартирі, заглядають у холодильник, слідкують,
як донька відвідує школу.
Оксана продовжує консультуватися у психологів, і прогрес є. Але попри все фахівці ще не відпускають її у вільне плавання: без контролю жінка може зірватися.
ТІТКА ЗА МАМУ
02.02.2020. Цього дня він чекав найбільше у своєму житті. Вичитав в інтернеті, що дата, коли цифри однаково читаються зліва направо і навпаки – рідкість, тому вірив у диво.
Не дарма ж саме цього унікального дня йому виповнюється 10 років! "Може, мама до мене вернеться?" – з надією зазирав в очі тітки Анастасії.
Мама навіть не подзвонила.
"Він на маму дуже ображений. Зараз уже не говорить "Мама мене кинула", а раніше часто повторював. Я пояснювала, що в мами робота, що мама просто не може приїхати", – каже Анастасія, рідна тітка Данила, сестра його мами по материній лінії.
У житті хлопця ця незнайомка з’явилася два з половиною роки тому, щоб урятувати його від інтернату.
До того хлопець жив із дідом. Вдвох вони вешталися по генделиках. Але частіше Даня тинявся сам: просив милостиню, виходив із дому вранці, а повертався лише вночі.
Анастасія пригадує, яким зустріла свого племінника:
"Він був як Мауглі. Не вмів руки мити, ноги перед сном не мив. Їв, їв і не міг наїстися.
Сварився, конфліктував. Був їжачок, голочки вперед і всіх колов. Критику не виносив взагалі".
Навесні 2018-го вітчим Анастасії, дід Данила, помер. І тоді соцслужби її розшукали і поставили перед фактом: або ви, або – дитбудинок.
Вона приїхала й забрала Даню на Київщину – у тісну гуртожитську кімнату, де жила з донькою.
"Було дуже важко налагодити стосунки. Ми номінально були знайомі. Вони – в Луганській області, я – тут. Він лише знав, що тьотя є, – пригадує жінка.
Були скандали. Він плакав, я плакала, не могли знайти спільну мову. Він матюкався страшенно.
У школі почав матюкатися. Всі батьки повстали, заберіть дитину з класу: уроки зриває, б'ється, матюкається. Викликали нас на комісію, батьки написали петицію і нас попередили, що будуть дитину забирати".
Анастасія тоді розшукала свою молодшу сестру – Данилову маму. Та приїхала і божилась перед комісією, що візьметься за розум, почне нове життя і відновить свої материнські права.
Але наступного дня за нею й слід простиг, й Анастасія зрозуміла, що доля хлопця – в її руках:
"Взяли нас під супровід "СОС Дитячі Містечка". Ми почали кожен тиждень по середах їздити до психолога.
В Данила свої заняття, мене вчили, як себе з ним поводити. Були спільні заняття, щоб навчитися налагоджувати зв'язки.
Донька моя почала ревнувати дуже. І конфлікти в них були. І тоді запропонували допомогу й доньці Саші, бо я була "наковальнею" між ними. Потихеньку вони почали знаходити спільну мову.
Данило пом’якшав: якщо його щось дратує, то вдих-видих, нас так учили".
Данило любить малювати, катається на скейті та займається спортом. Він адаптувався, хоча досі вчиться керувати емоціями.
Вже добре контактує з однолітками і його більше не проганяють зі школи – вчителька пояснила батькам однокласників причини неідеальної поведінки хлопця і ті все зрозуміли.
Навіть більше: зібрали гроші і подарували Дані велосипед. Після цього він почав довіряти людям. І не перестав довіряти, навіть коли велосипед вкрали.
Сьогодні Анастасія, її донька Саша і племінник Даня – звичайна сім’я. З проблемами, постійною нестачею коштів, конфліктами і сварками. Та все ж у Дані є родина, яка його любить.
НАЙРІДНІШІ ЧУЖІ ПО КРОВІ
Чотири роки тому на порозі центру Укріплення сім’ї "СОС Дитячі Містечка" на Луганщині з’явилася літня жінка.
Вона представилася Світланою Вікторівною і схвильовано розповіла, що хоче забрати з інтернату хлопчика, але не знає, як, бо він для неї – ніхто, дитина колишньої співмешканки її сина.
На той момент восьмирічний Кирило в інтернаті вже був "рецидивістом".
Уперше потрапив туди в 4 роки. Потім його то забирали, то віддавали: мама пила і вживала наркотики, докотилась до в’язниці.
Коли вийшла на волю, вкотре його забрала, зійшлася з чоловіком – сином Світлани Вікторівни – і народила доньку. А згодом мама Кирила померла. І хлопчика знову відправили до інтернату, вже з сестрою.
Дівчинка в інтернаті не вижила. І тоді Світлана Вікторівна вирішила, що має врятувати бодай нерідного їй Кирила.
Їй допомогли оформити опікунство, а далі почалася основна битва за Кирила. Він відставав у розвитку, погано розмовляв, не вмів ні читати, ні писати. Психологічні травми зробили його вразливим і емоційно нестабільним.
Кілька разів на тиждень із села, де вони живуть, бабуся возила хлопця в місто: до логопедів, психологів, педагогів, коректорів. І так – чотири роки поспіль.
Соцпрацівниця "СОС Дитячі Містечка Україна" Людмила Полонська весь цей час супроводжує сім’ю. За її словами, той Кирило і нинішній Кирило – дві різні дитини:
"Він став емоційно стабільним, навчився читати, писати, рахувати. Домашні завдання виконує. Розмовляє краще.
Бабуся займається розвитком хлопчика. Дуже зацікавлена в цьому".
Кирилу нині 13. Він дружить з однолітками, допомагає бабусі по господарству і на городі та продовжує займатися з фахівцями.
Інтернатські часи згадує неохоче, маму майже не пам’ятає, тому найрідніша для нього людина – чужа по крові жінка. Та, що дала йому шанс на нормальне життя. Шанс, якого не дають в інтернаті.
"Інтернат – це не рішення проблеми, це – частина проблеми. Якщо в сім’ї криза і дитину через це віддають в інтернат, то це – переміщення з однієї біди в іншу, не більше, – пояснює ситуацію Сергій Лукашов з "СОС Дитячі Містечка Україна".
Якщо дійсно діяти в інтересах дитини, то треба працювати на профілактику, на усунення причин того, що дитина втрачає шанс виховуватися в рідній сім’ї.
Це – серйозна перебудова соціальних послуг".
Наразі організація має напрацьовані механізми, як можна зберегти дітей в сім’ях. Але в рамках реформи інтернатних закладів, цей механізм має стати системою та працювати в кожній громаді.
Має бути дільничний соціальний працівник – людина, яка знає сім’ї у своїй околиці, знає, де є проблеми і може прийти і допомогти.
"Якщо йдеться про випускниць інтернатів, які народжують дітей, то цей працівник їм підказує, навчає їх звичайним материнським навичкам, – уточнює експерт.
Якщо це фінансові проблеми, то це – разова цільова допомога. Адже дешевше дати один раз 10 тисяч гривень і зберегти сім’ю для дитини, ніж потім щомісяця давати по 10 тисяч на її утримання в інтернаті.
Якщо в сім’ї лише початок кризи, тоді соціальний працівник "підхоплює" родину і все виправляє.
Якщо ж сім’я дуже запущена і дитину таки треба вилучати, тут та сама відповідь: сім’я – краще за заклад. Тому дитину влаштовують у патронатну родину на період, коли з рідною сім’єю працюють і налагоджують ситуацію, а якщо вже без варіантів, то – усиновлення або прийомна родина".
Це все повинні робити місцеві органи влади.
"Наразі ж ситуація продовжує нагадувати ту, коли у квартирі прориває трубу, а ми замість того, щоб перекрити кран, носимо воду тазиками. І так вже 30 років, а кран продовжує протікати", – підсумовує Сергій Лукашов.
Автор: Христина Коціра
Джерело:https://life.pravda.com.ua/
