Автор: Вікторія Семиошина
Успішна бізнес-леді не хотіла заводити дітей без чоловіка. І раптом стала щасливою матір'ю-одиначкою трьох прийомних дітей
Наталія Руш дітей ніколи не любила. Не розуміла, навіщо вони потрібні, і не уявляла, що з ними робити. Якщо б хто-небудь їй, єкатеринбурзькій модниці, кар'єристці, любительці веселих компаній, сказав, що через 10 років у неї буде троє прийомних дітей, і виховувати вона їх буде одна, вона б ні за що не повірила. Але факти — уперта річ: Наталі Руш 41 рік, її старшій прийомній дочці 24 роки, молодшим дітям — дев'ять і п'ять.
***
Перфекціоністка Наталія планувала збудувати своє життя за досконалою моделью: перший чоловік — обов'язково чоловік, і вже якщо діти — то тільки в шлюбі. І нехай сім'я її батьків була далека від ідеалу — батьки розлучені, батько пив — у неї самої все буде по-іншому.
Наталя вийшла заміж по любові. Але дітей не було. Не вийшло, а може, не доля. Шлюб розпався.
Пройде ще кілька років, і вона зрозуміє: щоб створити сім'ю і насолоджуватися материнством, не треба чекати так довго і навіть не варто шукати спеціальний привід, щоб піти в дитбудинок і забрати в долі своє щастя. Всього на всього потрібно зібрати кілька нехитрих довідок. Для юриста Наталії це була цілковита дурниця.
Життя в борг
«Це навіть дивно, з якою легкістю у нас можна отримати людське життя! Як це можливо?! Хтось роками збирає на квартиру, бере іпотеку... А тут ти просто збираєш якісь папірці, і тобі видають маленьку людину... Назавжди!» — дивується Наталя.
Вісім років тому вона переїхала до Москви з Єкатеринбурга. Успішний юрист, мама, а з недавніх пір ще й бабуся планує найближчим часом закінчити ремонт у великій і світлій квартирі недалеко від Москви.
У новій квартирі. Наталя і діти живуть в орендованій квартирі. Але вона вже отримала ключі від своєї. Кожні вихідні, а іноді і на тижні, їй доводиться їздити за будматеріалами і перевіряти хід будівництва. «Сподіваюся, в лютому-березні ми вже повністю переїдемо»
«Вважається, що сім'я повинна починатися з чоловіка. В моєму випадку сім'я почалася з дитини. Може бути, чоловік потім підтягнеться?» — сміється Наталя.
ЦЕ НАВІТЬ ДИВНО, З ЯКОЮ ЛЕГКІСТЮ У НАС МОЖНА ОТРИМАТИ ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ
— Як і чому ви вирішили взяти дитину з дитбудинку?
— Мені був 31 рік, коли ця думка прийшла мені в голову. Я тоді жила в Єкатеринбурзі, прийшла в лікарню здавати донорську кров. Мені запропонували пряме переливання для конкретної дитини — моя група крові підійшла їй. Сама ця ідея — зробити щось для конкретної людини, а не взагалі для всіх, мене зворушила. І під цим враженням я проходила різні обстеження. Це була обласна дитяча лікарня, у коридорах було багато дітей без батьків. Я почала запитувати персонал, чому так багато дітей? Мені сказали, що це діти з дитбудинків. І я вирішила: треба розбирати!
На той момент у мене вже були всі умови, щоб прийняти дитину в сім'ю. Квартира, машина, вільний час, гроші і душевні сили. У мене була потреба з кимось цим всім поділитися. Тому рішення прийшло дуже легко. Я відшукала рух «Дорогами Добра», щоб дізнатися тему краще. Там мені допомогли зрозуміти, що є два головні питання, на які важливо відповісти: як вибрати і як полюбити. Якщо знайти всередині себе відповіді, можна рухатися далі. Саші було вісім місяців, коли я забрала її з дитбудинку.
«Ми надолужили»
— Ви не сумнівалися в своєму рішенні?
— Вийшло так, що мені через тиждень забирати Сашу, а я раптово залишаюся без роботи. Це я, яка збиралася взяти дитину, посадити її вдома з нянею і далі працювати! На пару днів я задумалася і навіть злякалася: як же я зможу її забезпечувати? Але потім схаменулася: якщо зможу прогодувати себе, значить, прогодую і дитину!
Наталія розповідає, що на уроки йде до двох годин щодня. «Ці дві години ми воюємо, плачемо і сміємося, дуже складно пояснити їм, навіщо треба робити домашню роботу, але нічого — впораємося»
Зараз я розумію, що не було б щастя, та нещастя допомогло. Посадивши дочку з сторонньою людиною, я б позбавила себе багатьох радощів материнства. І дуже добре, що моя впевненість у власному рішенні похитнулася до появи дитини вдома.
Любов виникла не відразу. Місяці чотири минуло, поки я усвідомила, що цей маленький чоловічок тепер назавжди моя дитина, навчилася розпізнавати її настрої, правильно піклуватися, проявляти ніжність. Зазвичай серйозні хвороби допомагають нам зрозуміти і відчути щось важливе. І в нашому випадку переломним моментом було захворювання.
БІОЛОГІЧНІ МАМИ ГОТУЮТЬСЯ ДО НАРОДЖЕННЯ ДЕВ'ЯТЬ МІСЯЦІВ, МИ СВОЄ НАДОЛУЖИЛИ ПІСЛЯ
Я 10 місяців просиділа без роботи. Спочатку навіть не шукала, вирішила використати цей час для того, щоб побути з Сашою. Це дало мені можливість вибудувати правильні відносини з дочкою і прийняти доленосні рішення (переїзд, нова робота, нові інтереси). Біологічні мами готуються до народження дев'ять місяців, ми своє надолужили ПІСЛЯ.
«Принаймні, у нього буде мати»
Після удочеріння Саші Наталя разом з однодумцями продовжувала їздити кожен вихідний у дитячі будинки. Там волонтерів чекали діти, готували для них концерти, вистави та ігри. В одному з дитбудинків Наталія познайомилася з чотирнадцятирічної Катею. Стала забирати дівчинку кожні вихідні до себе в гості. З тих пір вони практично не розлучалися. Зараз Каті 24 роки, у неї сім'я і маленька дочка. Але всі канікули, свята і вихідні вони як і раніше разом. Нещодавно Катя змінила своє прізвище на прізвище Наталії.
До Наталі приїхали її старша дочка Катя з донькою Ксюшею і другом Каті — Дімою
Через кілька років після появи в сім'ї Саші і Каті Наталя зрозуміла, що готова прийняти ще одну дитину. До того моменту вона вже переїхала в Москву. І на цей раз вирішила піти шляхом найменшого опору. Або найбільшого сприяння.
Подивилася, в якому напрямку менше пробок. І вибрала Твер. Виїхала з дому о шостій ранку. Бази даних починають працювати у вісім. Я побачила фото хлопчика, запитала в довідковій: «Дитбудинок по дорозі до Москви?» — «Так, на шляху». Так я приїхала за Кирилом. Йому тоді був рік. Мені його винесли: слабенький, ніякого тонусу, тьмяний погляд, пахне чимось рибним. Співробітниця дитбудинку мене довго вмовляла: «Навіщо вам це треба? Ви позбавляєте дитину повноцінної сім'ї!» Я кажу: «щось я не бачу у вікно чергу з повноцінних сімей, охочих забрати Кирила чи ще когось з дітей». «Ви ж знаєте, що берете одна, у нього не буде батька», — продовжували переконувати мене. «Принаймні, у нього буде мати».
А через півгодини нашої бесіди Кирило, що лежав у мене на руках, підняв на мене очі, ніби щойно помітив, що я тут. Це було нестерпно зворушливо. Вдома його чекали старші сестри, бабуся і прабабуся — стільки жінок навколо відразу! Він швидко освоївся і посміхався вже на другий день, а через тиждень почав вставати в ліжечку, до цього він навіть не сидів.
Я домовилася на роботі про відпустку і часткову зайнятість і поїхала з дітьми на місяць в Чорногорію, де ми весь час проводили разом. Вже через місяць син почав ходити. Якщо зараз подивитися на Кирила, то там і тіні немає тієї дитини, яку мені тоді винесли. Зараз йому майже шість, він справжній чоловік в будинку, помічник у господарстві, улюбленець всіх дівчаток у дитячому садку.
— Вам не страшно було так вибирати? Багато хто ретельно вивчають історію дитини, спадковість...
— Все залежить від мотивів. Якщо доросла людина прийняла доросле рішення знайти дитину в певному стані здоров'я, з певними зовнішніми даними, то їй буде просто шукати і вибирати. В моєму випадку список критеріїв був невеликим, і співробітники бази даних врахували їх. Якщо мені потрібна дитина, а цій дитині потрібна мама, то яка різниця, якого кольору в неї очі? Інше можна віднести до розряду питань під назвою «доля».
Після роботи Наталія поспішає встигнути забрати дітей і одразу відвезти їх у музичну школу. Саша грає на скрипці, а сьогодні вони просто прийшли на новорічну ялинку. Саші вручили два дипломи.
Коли я ходила за дочкою, система підбору через банк даних ще не працювала, і мене просто завели у велику кімнату з малюками, пропонуючи вибрати підходящого — враження не для слабкодухих. Зараз система працює більш цивілізовано. Щодо спадковості — це одна зі складових дива появи дитини в родині (як кровної, так і прийомної). Тут у будь-якому випадку є елемент лотереї, і чим молодшу дитину береш, тим менше передбачуваності. Мені здається, кожна людина народжується такою, як було закладено, незалежно від «спадковості». Просто, треба для себе вирішити, чи ти готовий до сюрпризів.
Я взагалі вірю в долю. Вважаю, що наші діти даються нам за можливостями (як власні, так і прийомні). Найкраще і більше, що ми можемо зробити для дитини, — це просто не заважати їй рости і бути поруч, забезпечуючи відчуття захищеності.
Казки про батьків
— Ви знаєте біологічних батьків ваших дітей?
— У межах офіційної інформації з документів. Я розповідаю своїм дітям тільки найкраще, ми разом вигадуємо добрі казки про них. З одним з моїх дітей відбулося вилучення з сім'ї. Думаю, не обійшлося без органів опіки. У документах було написано: мати не знала, як прогодувати. Але при цьому по лікарняній карті видно, що мати піклувалася про дитину, як могла, регулярно проходила медичні обстеження. Чесно кажучи, я відчуваю величезне співчуття до жінок, яких доля розвела з дітьми. Розумію, як багато вони втратили в житті. Але, мабуть, вони зробили все, що могли — народили, і на тому їм спасибі.
ПРОСТО СТОЯТИ В ЧЕРЗІ ЗА ПРИЙОМНИМИ ДІТЬМИ — ЗНАЧИТЬ, СТИМУЛЮВАТИ КРУГООБІГ ПЕРЕРИВАННЯ РОДИННИХ ЗВ'ЯЗКІВ
І ще я думаю, що треба дбати про мам, щоб вони не розлучалися з дітьми. Просто стояти в черзі за прийомними дітьми — це означає стимулювати кругообіг переривання родинних зв'язків і руйнування сімей. Давайте, нарешті, підтримувати сім'ї, які опинилися на межі того, щоб залишити свою дитину в дитбудинку. Я готова допомагати таким родинам!
Пішла на підвищення
— А вам не хотілося народити самій?
— Я не виключаю такої можливості. Просто, коли виникла думка про дитину, поруч не виявилося чоловіка. Але народжувати без чоловіка я не готова. Моя головна ідея полягає в тому, щоб скоротити число дітей без батьків. Дитина повинна народжуватися кохана в повноцінній сім'ї. А якщо є вже народжені діти, яким потрібні батьки, то чому не подбати про них. Принаймні, у дітей з'явиться один з батьків. А тата ми коли-небудь обов'язково знайдемо!
Школу прийомних батьків Наталія закінчила вже в третій раз. І знову хоче стати мамою. Проходити курс їй вже необов'язково, але вона вважає відвідування занять потрібним і корисним.
— Перший раз я навчалась в школі прийомних батьків в Єкатеринбурзі. Це був радше клуб прийомних батьків. Тоді проходження школи не було обов'язковим. Ми просто підтримували один одного. Другий раз я пройшла школу прийомних батьків, коли готувалася піти за сином. А в третій раз — щоб «підвищити кваліфікацію». Адже навіть після того як пройдеш школу, питання залишаються. На заняттях ти отримуєш теорію. А коли дитина з'являється вдома, переходиш до практики, забуваєш геть і стикаєшся з новими питаннями.
У НАС ВСЕ ДОБРЕ, І МИ МОЖЕМО ПРИЄДНАТИ ЩЕ КОГО-НЕБУДЬ ДО НАШОЇ СИСТЕМИ
— У чому користь цих занять?
— Я пішла в школу, щоб зрозуміти, наскільки моє бажання взяти ще одну дитину правильне і актуальне, розібратися зі своїми мотивами. Мені хотілося подивитися на людей, які займаються в школі. Побачити в них якесь відображення себе і зрозуміти, що зі мною відбувається, чому мене так сюди тягне.
Щороку 24 грудня Наталя з дітьми відвідують Петропавлівський собор у Москві. На питання: «Чому католицький?» — Наталія відповідає: «Я ж по корінню німкеня, от і почали ходити саме туди. Хоча я не дуже в цьому розбираюся, просто там знайшлися родичі, а ще Сашина вчителька німецької мови запросила нас туди»
— І яке рішення ви прийняли: буде у вас ще одна дитина?
— Буде! Я хочу, щоб вдома було весело. Поява нового члена сім'ї — це вибух системи. Зараз у нас в родині все вляглося, ми притерлися один до одного. У нас все добре, і ми можемо приєднати ще кого-небудь до нашої системи, зробити когось щасливим, а нашу сім'ю — більшою. Більше людей — більше любові. Ось я про що.
Джерело:https://takiedela.ru/2017/01/vybrat-i-polyubit/
