ОКСАНА ГОЛОВКО
З підлітками – важко. А коли в сім'ю потрапляє підліток з дитячого будинку – під ударом виявляється звичне життя всього сімейства. «Незважаючи на всю любов і турботу, їх поведінка стає місяць від місяця все жахливішою, поки вони не починають руйнувати все навколо, в тому числі – сім'ї, в яких живуть», – записала у своєму блозі прийомна мама Ольга Короткова. Але не стати жертвою цього руйнування – реально. «Як і спробувати зробити з цієї дитини-руйнівника нормальну людину, з якою можна жити однією сім'єю», – стверджує Ольга. І, щоб допомогти іншим прийомним батькам, – ділиться своїм досвідом, найважчими і самими радісними моментами життя з прийомним підлітком.
Ольга Короткова – троє дітей
Антон – кровний – вік 10 років
Віка – вдочерена – вік 9 років – в сім'ї 7,5 років
Таня – прийомна дочка – вік 12 років – у сім'ї 2,5 року
– Рішення стати прийомною матір'ю виникло у мене не випадково. Я йшла до нього багато років, думаю, ще в дитинстві у мене закладалися основи такого кроку. Справа в тому, що вихідці з дитячого будинку є у моїй сім'ї. А потім ми довго жили в селищі недалеко від дитячого будинку. Я нерідко бачила цих дітей – непоказних, недоглянутих. І хоча, зважаючи на мою «продвинутість», я не чула про таке явище як усиновлення, мозок сам склав логічний ланцюжок:
Раз ці діти нічиї – значить, їх можна забрати до себе. Це здавалося правильним і природним.
У 33 роки я стала прийомною мамою вперше – у мене з'явилася півторарічна донька Віка, яка стала сестричкою кровному трирічному синові Антону.
Коли я прийняла рішення забрати з дитбудинку ще одну дівчинку, Таню, 10 років від роду, що все життя прожила в Системі, я розуміла, що підписуюсь на хмару проблем у своєму житті. Я вже багато знала про адаптацію, і навіть пережила її на власній шкурі. Знала про емоційну закляклість та відставання у розвитку. Навіть маленька Віка дала мені можливість побачити «принади» виховання дитбудинку. Її психологічні травми були настільки сильні, що компенсувати її стан вдалося лише до другого класу.
Втім, одна звичка з дитбудинку – битися перед сном головою об подушку, залишилася і досі. Добре хоч не об бортик ліжечка, як це було в перші дні після приїзду додому. Мені було страшно подумати – якою ж тоді буде Таня. Але зупинити процес я вже не могла – я прийняла дівчинку серцем задовго до того, як вона опинилася в моїй родині.
Ніякі Песталоцції і Макаренко не залатають дірку в душі, якщо з народження дитина тупо лежала у ліжечку, дивлячись у стелю, якщо до неї підходили за розкладом, а не тому, що дорослому не все одно, що у дитини на душі, що її лякає і що радує. Байдужість до цієї дитини вирощує в ній таку ж байдужість і споживацьке ставлення до світу.
І навіть якщо потім дитиною займуться талановиті педагоги, які дадуть купу корисних навичок, як особистість ця дитина – страшна.
Я здогадувалася про це, але тоді мені все здавалося переборним.
Мені було дуже страшно, до того ж тоді у мене серйозно захворіла одна з дітей. Про те, щоб взяти третього – не могло бути й мови. Тому два роки я посилено піарила Таню в соціальних мережах, сподіваючись, що якщо не я, то інші люди дадуть дитині можливість жити в сім'ї. Коли бажаючих забрати її так і не знайшлося, я зрозуміла: або я сама її забираю, або все життя живу з почуттям провини, що не дала дитині шансу на нормальну сім'ю.
В мені міцно оселилася думка: Таня повинна жити в родині і отримати все, що може максимально компенсувати їй дитбудинкове дитинство і допомогти їй вирости нормальною людиною, а не асоціалом, яких пачками штампує дитбудинок.
Взагалі-то я прагматик до мозку кісток, але вважаю, що якщо якась ідея міцно засіла в голові і не хоче звідти йти – значить, треба її реалізувати. І Віка, і Таня виявилися такими «ідеями».
Коли я збирала документи на старшу – я одержимо шукала інформацію в Мережі про проблеми з дорослими прийомними дітьми. На мій жаль, більшість тих небагатьох історій, які мені вдалося знайти, закінчувалися поверненнями. А мені хотілося вивчити позитивний досвід – як батьки долали труднощі, що потрібно зробити, щоб зуміти пережити адаптацію.
В якийсь момент я заново відкрила для себе блог Тетяни Губіної. На жаль, її історія обривався на перших трьох місяцях перебування її прийомної дочки в сім'ї. Далі було багатомісячне мовчання.
І тоді я зрозуміла, що розраховувати ні на кого: всі труднощі, що на нас звалиться, якими б вони не були, доведеться долати самій.
В цей момент я вирішила, що буду максимально детально описувати наше життя, по можливості без прикрас. Раз ніде немає «інструкції з виживання в період адаптації» – нехай я буду однією з перших, хто її напише. Може, мій досвід комусь стане в нагоді.
Треба сказати, такий життєпис виявилася вдалою ідеєю.
По-перше, з'ясувалося, що тема затребувана в усиновительскому середовищі. По-друге, публічність нашого життя дисциплінувала мене в найважчі моменти. Коли я, емоційно повністю випотрошена, готова була не просто накричати на дитину, але зробити реально щось недостойне, принизливе для себе і для неї – зупиняло відчуття спостереження за мною з боку. Здавалося б, ну що такого? Адже читачі побачать тільки те, що ти напишеш, а про цей вчинок писати зовсім не обов'язково. Але відчуття не проходило – і це здорово вправляло мозок на місце і зупиняло на самому краю.
Найбільше мене дивувало, що навіть якщо я переступала цей край, то майже не зустрічала негативу. Іноді я розповідала про випадки, коли мені довелося застосувати силу. Тоді я не бачила іншого виходу з ситуації. Я не вважаю правильним такий підхід, тому намагалася працювати над собою, щоб уникнути подібного. Але при цьому я не схильна мучити себе почуттям провини. А писала для того, щоб ті, хто з цим зіткнувся, знали, що ніхто з нас не ідеальний, це не привід займатися нескінченним самоїдством.
Якщо в мою адресу і звучали зауваження, то в основному – гранично коректно. Це теж дуже допомагало взяти себе в руки, активізувати мізки і знайти не силовий вихід із ситуації. Так що дуже рекомендую прийомним батькам такий спосіб роботи над собою, як ведення щоденника. Це і самотерапія, і можливість отримати підтримку ззовні, і спосіб зібратися з думками, і, звичайно, пунтк обміну безцінним досвідом.
Про армійський порядок
У деяких ситуаціях буває важко не втратити контроль. Це сталося, коли Таня прожила у нас пару місяців. Одного разу я почула, як Таня, приглушивши голос, аби чула тільки сестра, сказала Віці: «Моя мама мене любила і цілих сім місяців піклувалася про мене. І якщо б вона не померла – ми б зараз були разом. А твоя тебе – кинула! Тому ти і кличеш її тіткою, а не мамою». Я тільки встигла побачити, як у Вікі обличчя спотворилося. У свій час вона вкрай важко перенесла інформацію про свою прийомність. Мені знадобився цілий рік, щоб допомогти дочці змиритися з цією думкою і не вважати себе гіршою за інших. І ще два – підтримувати її впевненість у моїй любові. Але тема її покинутості у нас жодного разу не виникла, тому Танін випад виявився несподіваним, а звинувачення – шокувало.
Таня не перший раз діставала глузуванням Віку, ігноруючи вмовляння так не робити.
Але в той момент біль молодшої доньки так і полоснув мене ножем по серцю, що далі пам'ятаю тільки одне бажання – вдарити Таню словом так, щоб вона потім сто разів подумала, перш ніж розкривати рот.
І я на підвищених тонах висловила їй деякі відомі мені неприємні речі про її матір. А в кінці додала:
«Жінка, яка народила Віку, була тяжко хвора, і у неї не було грошей, щоб ростити дитину. Але вона хотіла Віці добра, тому вона хоча б написала заяву про те, що дозволяє іншим людям Віку забрати собі. Твоя для тебе навіть цього не зробила – просто втекла з пологового будинку і залишила тебе. І якщо б вона не померла – мені б тебе навіть віддати не змогли б, тому що ти вважалася б мамина. І не важливо, що мама втекла від тебе і про тебе не дбала».
З останньою фразою я, звичайно, злукавила. Кинутих дітей більш ніж реально забрати в сім'ю. Але надто сильним було бажання змусити Таню подумати, яку гидоту вона тільки сказала Віці. А для цього вона повинна була випробувати сказане на собі.
І хоча я потім знову, як це зазвичай буває, каялася у своїй нестриманості, – Тетяну пройняло. Настільки сильно, що я, шкодуючи старшу, сказала, що збрехала їй щодо неблагополуччя її кровної мами. Я пояснила їй, що біль, якого вона зазнала від моїх слів – такий ж самий, якого вона заподіяла Віці. Я зневірилася донести до неї це словами, тому змушена була в вчинити з нею так само, як вона робить з іншими, щоб наступного разу вона думала, ЩО відчувають люди від її нападок.
Відносини з молодшою сестрою у Тані досі складаються непросто. Але іноді вони роблять щось таке, що я розумію – є у них прихильність один до одного!
Нещодавно Таня приємно здивувала мене, коли одного разу сказала Їй «дякую» замість звичайного «відчепися», «дура» і так далі (я опускаю нецензурні варіанти).
І от настав ранок, коли Таня зібралася в школу, не посварившись попередньо з молодшою сестрою.
Найдивніше, що при всій її грубості до Віки вона ридає, якщо Віку від неї якось ізолювати. Коли молодшу вивозили з апендицитом – у Тані аж істерика трапилася. Вона плакала, що Віка захворіла і з нею разом у Болгарію в табір не полетить. І спати любить в неї під боком: варто мені відволіктися, – Таня сповзає зі свого другого поверху, який страшенно любить, і влаштовується біля Віки. Їй там спокійніше. Майже як зі мною, коли я пускаю її в свою постіль.
Коли я почала писати про наше життя з Танею, головною метою ведення блогу з мого боку стало – зрозуміти, хто ж вони такі – підлітки з дитячих будинків. Чим вони відрізняються від звичайних дітей, чому, незважаючи на всю любов і турботу, їх поведінка стає місяць від місяця все жахливішою, поки вони не починають руйнувати все навколо, в тому числі – сім'ї, в яких живуть. І поділитися цим знанням з потенційними усиновителями.
І найголовніше – що робити, щоб бодай не стати жертвою цього руйнування. А в ідеалі – як зробити з цієї дитини-руйнівника нормальну людину, з якою можна жити однією сім'єю.
Поки що рано робити якісь висновки, але, грунтуючись на моєму невеликому досвіді, можу сказати, що дуже важливо в цей період встановити армійський порядок з простими, але чіткими правилами, зрозумілими дитині. Давати їй волю перші пару років вкрай небезпечно – дитина не вміє нею розпоряджатися, почне створювати навколо себе руйнування і хаос, в який перетворить ваше життя.
І ще одне важливе правило: як би сильно вас дитина не дістала, і як би сильно ви її не покарали – треба обов'язково з нею розмовляти. Довго й багато.
Пояснювати, чому розсердилися і за що покарали. Причини, які вам здаються самі собою зрозумілими, для дитини абсолютно чужі і незрозумілі. Як правило, вона не усвідомлює, що завдає своєю поведінкою дискомфорт оточуючим. Зрозуміло, відсутність покарань – не привід обмежити спілкування з сином або дочкою. Але ні в якому разі не можна залишати не обговореним конфлікт що виник. Дуже важливо зуміти просто і доступно описати ваші почуття, благо після покарання дитина готова з ними рахуватися.
Про бруд
Ось вже два роки мені постійно доводиться боротися з безладом і небажанням старшої доньки що-небудь міняти. Одяг кидається там же, де його зняли на ліжку, під столом, під стільцем. А то і зовсім в передпокої, в купі з брудною після вулиці взуттям.
Часом і тут треба було діяти жорстко, тому що слова і вмовляння старша дочка сприймала просто як шумовий фон.
Ось ситуація дворічної давнини: я входжу в квартиру і в який раз натикаюся на жахливий безлад в коридорі. І першими на вході кинулися в очі Таніни грязнючі чоботи. Зрозуміло, таке поняття, як помити взуття, до неї жодним боком не відноситься, але з вимогою не захаращувати проходи вона була добре знайома.
Таня в той момент вже лежала в ліжку. О восьмій вечора – вона не лягла спати, а зрозумівши, що з моїм приходом запахло смаженим, вирішила сховатися від мене. І нічого, що навколо неї був речовий розвал. Може, я б спокійно змусила її встати і все прибрати. Але ситуацію загострило те, що вона крім цього весь день хамовито ставилася до няні, яка намагалася по-доброму умовити її прибратися і висловила готовність допомогти в цьому процесі. До мого приходу няня стояла заплакана, з оком що смикалося.
Через Тетянині витівки від нас пішла попередня няня, яка працювала у нас вже давно і яка була для нас членом сім'ї. У глибині душі я досі не можу забути дочці цю втрату. І ось тепер переді мною стояла друга няня в подібному стані.
Це був перший випадок, коли я у вихованні Тані застосувала силу. Я не стала її лаяти. Просто підійшла до неї і сказала спокійно: «Таня, я більше не буду повторювати тобі що-небудь два рази. Я тобі вранці обіцяла тортури? Ти їх отримаєш».
І кинула в неї чоботом. Тим самим, про який спіткнулася в передпокої. Тепер він лежав у її ліжку. Я приготувалася жбурнути і другий, але Таня заволала: «Я більше так не буду!»
Вона спробувала впливати на мене голосом і завила. Я не відреагувала, лише багатозначно похитала другим чоботом.
Після цього взуття була прибрана в секунду.
Няня сказала, що в таких умовах працювати не може, що у неї німіють руки на нервовому грунті. Ті ж скарги були у першої, улюбленої нашої няні. Побоюючись, що Таня довела людину до предінсультного стану, я стала відпоювати її пустирником. Ми домовилися, що поки вона залишається з нами, але не замовчує поведінки дітей, а відразу, при перших же симптомах, дзвонить мені.
Няня розплакалася: «Так справа навіть не в тому, що вона якось не так себе веде. Просто ставлення... у мене відчуття, що вона мене ненавидить». Няня чітко передала те, що і мені було помітно. Таня відкидала загальноприйняті норми і ніби мстилася тим, у кого не вистачало твердості вимагати від неї їх дотримання.
В той вечір я була дуже сердита на неї, що ганяла до тих пір, поки вона скрізь не прибрала свій розгардіяш.
Поки няня одягалася, я вийшла в коридор. Там валявся раніше не помічений з-за чобіт Танін портфель.
Я повернулася в кімнату і запитала: «Таня, ти в коридорі порядок навела?» – таким чином давши їй можливість самостійно виправити помилку. Але Таня не зрозуміла, що їй зробили маленьку поблажку, і ввічливий тон не оцінила.
«Навела!» – сказала вона зухвало і роздратовано. Я намагалася достукатися до неї ще раз, запитавши: «Ти в цьому впевнена?» Таня пирхнула щось блюзнірське. «Ну, я не няня, зі мною ти таким тоном розмовляти не будеш», – подумала я, взяла її портфель, зайшла в кімнату і відкрила вікно. Неважко було здогадатися, що я задумала, і Таня, зрозумівши, що зараз буде, завила, стала просити не робити цього.
Незважаючи на виття, портфель полетів з четвертого поверху на вулицю з моїм коментарем: «Ось тепер в коридорі порядок».
Портфель Таня, до речі, досі забуває в коридорі. Правда, більше не кидає його під ноги, а ставить у куток, де він нікому не заважає.
«Подарунки» системи
Дитина з дитячого будинку приносить з собою багато чого поганого, в тому числі нерозрізнення понять «своє» – «чуже». Так що ми не раз стикалися з дуже неприємними ситуаціями.
Якось Таня принесла зі школи додому чужий айфон. Коли це розкрилося, вона почала викручуватися, говорити, що вона не знала, як бути, адже на гаджеті не написано, хто його господар. І може бути, я б змусила себе повірити їй, якби Таня не принесла його в будинок таємно, залякавши Віку, щоб не говорила мені про наявність у неї чужої речі.
Віка що не вміє брехати проговорилася про те, що трапилося спільній подрузі обох дівчаток. А та доповіла про те, що трапилося мені.
Потім було і віднімання грошей у другокласниці. Після чого Тані було обіцяно, що якщо я ще хоч раз дізнаюсь про те, що вона відбирає гроші у малюків – зганьблю її на всю школу: проведу по класах, попрошу записати мій телефон, щоб дзвонили мені, «якщо ось ця дівчинка ще раз спробує в когось щось забрати». Робити я так, звичайно, не збиралася, але Таня не знала про це, тому більше подібних інцидентів не було.
В інший раз якось вранці Антон не міг знайти свій ноутбук. Син клявся, що ввечері перед сном він лежав на столі. А рано вранці зник. Шукали по всій квартирі, навіть перевірили вхідні двері (раптом не замкнули, і вночі злодії приходили). Запитала у Тані, чи не брала. Та зробила чесні очі та відповіла негативно. У підсумку ноутбук я знайшла в головах Таниной ліжка. Справедливості заради мушу сказати, що цей вчинок був очікуваним, оскільки її ноутбук у неї був відібраний – проведення часу за комп'ютером переходило всі мислимі межі, дитина ігнорувала вимоги, годинами сиділа за іграми, забуваючи про елементарні обов'язки. Навіть вночі потихеньку вставала, щоб грати, а вранці не могла піднятися до школи.
Хвилеподібний рух
Не можна сказати, що у нас з Танею тільки боротьба і протистояння. Бувають теплі чудові хвилини. На жаль, вони тривають недовго – Таня ще не вміє берегти хороші відносини.
Періодично вона ходить за мною хвостиком і просить освідчень. По двісті разів на день.
Чи то й справді вона мені рідною стала, чи то щось ще, але тепер мені не лінь і 200 і навіть 300 раз нагадати їй, що вона моя улюблена дівчинка. Раніше на двадцятому повторі могла в глибині душі відчувати роздратування – «та скільки можна!» Розуміючи, що дитині треба це чути.
Зараз найбільша радість говорити їй про це, хоча й усвідомлюю, що проблем ще буде чимало.
За традицією, варто Тані почути, що її люблять – їй «зносить дах», і вона робить яку-небудь капость, а то й цілу серію. Зараз начебто навчилися згладжувати ці моменти. Після чергового освідчення в любові нагадую Тані:
«Я тебе дуже люблю, але пам'ятай, що якщо будеш робити щось погане – лаяти все одно буду. І карати теж. Чим сильніше люблю, тим сильніше буду лаяти. Тому що мені не все одно, яка ти виростеш. Хто мені байдужий, той від мене не отримує на горіхи».
Ось приклад нашого хвилеподібною життя: тільки я написала в своєму блозі, що донька любить, коли ми з нею сидимо на кухні одні і балакаємо про те, про се, без втручання Вікі і Антона, як незабаром зникли п'ять тисяч – гроші, які Таня повинна була передати в батьківський комітет. У привласненні грошей Таня зізналася через деякий час. Казала, що спочатку забула віддати, побоялася зізнатися, сказала, що віддала. А коли я почала з'ясовувати, куди поділися гроші – тим більше перелякалася.
На момент визнання всі п'ять тисяч встигла витратити. І що саме неприємне – вона підставила людину, якій нібито передала гроші на потреби класу. У неї було багато неприємних хвилин, поки не з'ясувалося, що вона не винен. Але Таню це, схоже, не хвилювало – співчуття на той момент їй було недоступне.
У ці ж дні мені зателефонували зі школи, викликали на педраду до директора з приводу хлопчика, якого ображала Таня з приятелями.
Вся це «веселість» призвела до того, що з гіпотоніка я стала гіпертоником, періодично мене виводять зі стану гіпертонічного кризу лікарі швидкої допомоги.
Тією же зброєю
Втомившись від Таніної брехні по і дрібної і великої, і головне – від того, як вона достовірно розігрує обурення, коли їй не вірять, вирішила я якось дитині помститися. Терпіти не можу брехати, але тут захотілося «бити ворога його ж зброєю».
Одного разу ввечері ми вирішили вийти погуляти. Всі збираються, Таня теж.
«Таня, а ти куди? – запитала я. – Ти сьогодні вже гуляла. Ти залишаєшся і будеш робити уроки».
Обложила я її настільки рішуче, що дитина, незважаючи на явне безглуздя мого висловлювання (цілий день діти були зайняті вдома), кинувся згадувати події дня, перебираючи годину за годиною.
Молодші спробували заступитися за Таню, але, вловивши мій вираз обличчя – замовкли. Вони взагалі мене з півпогляду розуміють.
Таня, мало не в сльозах, намагалася довести мені, що сьогодні не гуляла. Але я, наслідуючи її саму, обурено заперечила звинувачення в тому, що кажу неправду: «Ти вже зовсім зледащіла! Напружити пам'ять – ліньки! А ну швидко марш з коридору, і бігом за уроки, щоб я тебе тут не бачила!» – гримнула я на неї.
Таня заплакала. Мені стало її шкода, але я не дала собі волі, подумавши, що вона повинна зрозуміти, як це, коли з тобою чинять несправедливо, а потім, дивлячись в очі, кажуть, що нічого такого не було, хоча ви обидва знаєте, що це неправда. Тобі зробили гидоту, всі докази гидоти у наявності – і тебе ж виставляють повною ідіоткою перед оточуючими.
Я стиснула зуби, щоб не піддатися жалю, і пішла слідом за Вікою і Антоном, які вже вийшли за двері.
Вставляю ключ, збираючись замкнути квартиру...
«Мама, стій! – закричала Таня. – Я зрозуміла, чому ти кажеш, що я гуляла! Ти спеціально сказала неправду, щоб я побувала на твоєму місці і відчула те ж, що і ти!»
Я видихнула, а Таня додала: «Мам, я дуже погано робила, коли брехала тобі, прости! Якщо хочеш – я залишуся вдома».
Останні слова змусили мене повірити, що вона справді щось таке відчула.
На наступний день після школи і роботи підійшла до мене: «Мама, я повинна тобі в чомусь признатися. Я взяла в тебе зі столу без спросу жуйку. Пробач, не втрималася. І всю її сжувала, тільки по одній штучці дала Віке і Антону».
Жуйки у нас в будинку під забороною – мені набридло збирати по квартирі огризки і опльовки, які Таня ліпить куди попало, не вважаючи за потрібне донести їх до сміттєвого відра. Ця упаковка була контрабандою пронесена в будинок і мною вилучена. Забравши жуйку, Таня порушила одразу два правила: власне про жуйку і про проникнення до мене в стіл. Але за те, що вона знайшла сміливість зізнатися – лаяти не стала. Сказала «Ну що ж з тобою робити», поцілувала і відпустила.
Спілкування з фахівцями
Коли мені стало ясно, що сили почали мене підводити, я звернулася за допомогою в органи опіки, і ті порекомендували мені службу підтримки сім'ї, де ми тепер регулярно займаємося.
Фахівці мені подобаються, Тані не дуже. Більшість моїх методів взаємодії з дітьми схвалили. Про деякі, якими не пишаюся, я теж чесно розповіла. Не четвертували чомусь. Сказали, що прекрасно розуміють мене в цій ситуації.
Я запитала, чи є шанс розвинути емпатію і совість у такої дитини, як Таня.
На думку психологів, якщо і є шанси, то результатів вдасться досягти не скоро – дуже довго вона пробула в дитбудинку, на «розмороження» потрібні величезні зусилля. Але вони мене заспокоїли, що тепер я не один на один з цими проблемами.
Визнали, що таких складних випадків у них ще не було... Але ми не здаємося – працюємо далі.
Я не знаю, якою стане Таня, коли виросте, і якими станемо ми з нею. Незважаючи на всі проблеми, які вона принесла з собою, я вірю в краще, хоча іноді подумки готова здатися.
Тим не менш, вона змінюється, і змінюється на краще. Я помічаю, що не тільки я вчу її чогось, але і вона мене теж. Вона стала досить великою, щоб застосовувати до неї авторитарний стиль виховання. І, на щастя, стала краще чути співрозмовника, тому у нас з нею все частіше і частіше виходить домовитися словами.
Інколи ми сваримось так, що готові, здається, розірвати стосунки, роз'їхатися й забути один про одного. Але після кожного перемир'я я бачу, що дитина стає трохи більш відкритою, і її прихильність до мене стає міцнішою.
Вона дуже сильно ревнує мене до Віки і Антона – їй мало уваги яку вона отримує від мене, і вона нерідко, навіть сама не усвідомлюючи, прагне «прибрати з дороги конкурентів». Але зараз Таня вже не боїться проговорювати свої почуття, такі як заздрість до молодших, до того, що один у мене з народження, інша практично з дитинства та дитбудинку не пам'ятає. Вона вже готова розуміти, що брат і сестра не винні в тому, що їм пощастило трішки більше, ніж їй. Тепер вона готова докладати старання, щоб відносини з ними стали по-справжньому близькими. А вони прийняли її вже давно. І люблять, незважаючи на всі її перепади настрою.
З часом у нас все більше точок дотику. Таня, як і ми, любить подорожувати – поїздом, літаком чи на машині. Як і ми, вона обожнює тварин, з якими, щоправда, поводится поки ще грубувато. Їй подобається, коли оточуючі називають її моєю точною копією, і це мене радує – значить, їй все-таки важливо бути частиною сім'ї. Отже, прихильність у неї все-таки зі скрипом, але формується.
З часом ми знайшли баланс у взаєминах, щоб Таня з властивою їй агресією не руйнувала братсько-сестринську дружбу між Вікою і Антоном – їй дістається велика частина моєї уваги, в той час як молодші діти розважають один одного.
Таня виявилася дуже музичною дитиною. У цьому вона перевершила інших дітей. Найбільше мене дивує те, що вона, при всій своїй нерозвиненості, любить і класичну музику теж. Коли Таня завмирає під звуки «Вальсу квітів» Чайковського – я бачу перед собою зовсім іншу дитину. От уже правду кажуть – музика зцілює.
Іноді мене долають сумніви, чи правильно я вчинила, забравши Таню, ускладнивши цим життя не тільки собі, але і ні в чому не винним молодшим дітям. Але коли настають хороші моменти в нашому житті, то все, про що я шкодую – це про те, що не забрала її на кілька років раніше: тоді б у мене було трохи більше часу, щоб дати їй все, чого вона була позбавлена, залишившись колись без рідної матері.
Джерело:http://www.pravmir.ru/priemnyiy-podrostok-perestat-byit-razrushitelem/
