Сергій Тихонов
Кожен десятий менеджер по персоналу стверджує, що співробітників до 25 років відрізняє безвідповідальність. Більшість випускників вузів і коледжів відчувають складнощі під час проходження співбесід та пошуку роботи. Випробувальний термін на першому робочому місці проходять далеко не всі. Експерт в галузі кар'єрного проектування, засновник компанії «Смарт Трек» Сергій Тихонов розмірковує, чому талановиті і активні діти в старших класах різко стають лінивими і апатичними і не можуть знайти собі місце в житті.
Я сам, будучи директором по персоналу, часто чув класичне запитання з вуст новоприбулих: «А що мені робити?». Молоді кандидати приходять на роботу в очікуванні постановки завдань зверху і зовсім не готові до того, що потрібно самим визначити проблему, підібрати до неї рішення.
Батьки підлітків теж б'ють на сполох: «Моя дитина нічого не хоче», «Не знає ким бути», «Пливе за течією».
Гаджети і соцмережі створюють успішну псевдореальність, де ти — успішний, у тебе багато друзів, і забезпечене майбутнє бачиться як щось само собою зрозуміле.
Але вік двірників, бухгалтерів і конвеєрних робочих практично закінчений. Ніякий навіть самий відповідальний і відформатований співробітник не зрівняється з машиною, якій не треба платити і організовувати робочий простір. Мільйони робочих місць зникнуть у найближчі 5-10 років. Наприклад, Bank of America, за останній місяць, відкрив три повністю автоматизованих відділення без персоналу. Наш Ощадбанк також скорочує персонал.
У такій системі у несамостійних і безвідповідальних дітей немає щасливого майбутнього. Вільними і здатними приймати рішення, вони ніколи, на жаль, не стануть. І вони проживуть своє життя, тому що прожити треба, і будуть радіти тому що треба, а не тому що радіють. Це така постановка, в якій тебе створили і де ти можеш грати навіть самі різні ролі, але тільки не себе самого. А що в кінці? Напевно, має бути прикро. І, звичайно, винуваті знайдуться. Все, крім тебе самого.
Як же так виходить, що наші талановиті і активні діти до 14-15 років стають лінивими й апатичними. Куди дівається блиск в їхніх допитливих очах, бажання жити, хотіти, прагнути? Як і чому відбувається ця трансформація?
Дитячий садок
Уявіть ситуацію: у дитячому садку йде підготовка до свята і дитині дають роль квітки. Батьки ставлять резонне питання: «Ти хочеш бути цією квіткою?». Дитина відповідає, що хоче бути індіанцем. Спроба домовитися з вихователькою ні до чого не призводить, так як за сценарієм ніяких індіанців немає. Подібні ситуації приводять до вже реального життєвого сценарію: дитина візьме те, що їй нав'язують, але твердо засвоїть на майбутнє — раз дорослі так вирішили, значить, так і треба.
У кращому випадку дорослі люди цікавляться думкою близьких, але найчастіше чомусь тільки дорослих людей. «Ти будеш на сніданок чай або каву?» — запитує дружина чоловіка. Дорослі вирішують, де відпочити, що нового купити у квартиру і так далі. А як з дитиною?
Чи даємо ми вибирати, показуємо, як це робити на власному прикладі? Як часто ми запитуємо, яку кашу дитина буде на сніданок?
Садок садком, але більший і найважливіший вплив на дитину робить родина. У дитячому садку дитині дали домашнє завдання зробити осінню саморобку. Завдання, виконання якого може бути цікаво самим дітям, перетворюється у змагання батьків. Дерево з каміння, картини осіннього лісу маслом і численні осінні «ікебани». Що це таке спрацьовує в наших з вами головах? Може бути, ми переживаємо, що наша дитина буде не як усі? Чи не стане кращою? Як по мені, так ми до тремтіння боїмося, що вона може в чомусь відставати від інших. І якщо це правда — це провал.
Ось у Петі вже червоний пояс з карате, а Вася, ви не повірите, вже КМС з плавання. А мій не любить плавання і карате, він любить тварин і малювання. І це неймовірна незбагненна печаль для амбітного батька, який сам у своєму житті не встиг стати чемпіоном світу з боксу. Мама, яка в свій час не вступила в лінгвістичний університет, має намір усіма правдами і неправдами прилаштувати туди свою дитину. Людина, яка не талановита в малюванні, чомусь неодмінно хоче розвинути у своїй дитині Васнецова.
Школа
Ніхто не сперечається, що треба навчитися писати, читати, розбиратися в навколишньому світі. Але які засоби використовує система? Чіткий розпорядок, регламент уроку, безальтернативна програма. Абсолютно не враховуються індивідуальні здібності та інтереси дитини. І гіперактивних, і малорухомих дітей змушують сидіти цілих 40 хвилин і відпочивати всього лише 10 хвилин. Шкільна програма абсолютно не передбачає захоплень дітей і не намагається вчити їх цікаво. Результат відходить на другий план. Процес і звіти — ось що важливо.
Якщо в початковій школі ще не все втрачено, то далі — гірше. Взяти хоча б набір обов'язкових предметів у школі — історія, географія, фізика, хімія та інші кілька десятків, які нібито потрібні для розвитку широкого кругозору. Система вимагає, щоб учень зростав по всіх фронтах, тим самим віднімаючи у нього шанс по-справжньому зайнятися яким-небудь предметом. Оцінки ж збивають з пантелику і служать тому, щоб придушити в собі справжні інтереси й одержати соціальне схвалення.
Викладачі дитину ставлять у приклад, батьки хваляться успіхами. Складається враження, що все добре. Поки їй не поставлять питання: «Ну? Вже вирішив ким хочеш стати?»
В голові дитини з'являється подив і розгубленість. Тебе питають, чого ти хочеш. Потрібно зробити вибір, адже ти вже дорослий, але навичка вибирати виламана з твоєї голови з коренем. Як же прийняти рішення, якщо раніше за тебе вирішував хто завгодно, тільки не ти сам? Все було просто і за сценарієм. А далі то сценарію немає. Життя ж не за сценарієм.
І вдома, з іншого боку, батьки прагнуть досягти беззаперечного виконання своїх рад, прохань і навіть наказів. Чому ж? Напевно, страшно дати своїй дитині волю, раптом її занесе не туди. І як зручно, коли дитина робить все по букві батьківського слова без зайвих питань. А верх такої «зручності» створити у дитини ілюзію, що ти, як розумний дорослий можеш зовсім не пояснювати навіть причин. Як часто ми чуємо, наприклад, в магазинах: «тому що я так сказала». Можна все життя годувати своє дитя з ложки, робити за нього уроки, вибирати з ким дружити, в який вуз вступити і куди влаштовуватися на роботу. А можна піти далі, вибрати сину підходящу дружину, контролювати календар її овуляцій і підказати найбільш підходящий день для зачаття онуків. Ах, так, і грошей на все це підкидати. А ближче до 40 років почути від того, якому ви так багато дали, «ти весь час за мене обираєш», «ти живеш, а я не живу»... Прикро? Та справді!
У своїй практиці я дуже часто стикаюся з таким підходом. До мене на консультації потрапляють підлітки, батьки яких пожинають плоди фраз «їж, що дадуть», «малий ще, щоб вимагати чогось» або « я — мама, я краще знаю». В авторитарному ключі простіше управляти, адже слухняна дитина — мрія багатьох, за неї не буває соромно.
Безумовно, дитині потрібні рамки, адекватний дорослий, якого він слухає. Але не варто плутати слухняність і покірність
Наша система середньої освіти завжди здавалася мені якоюсь військовою підготовкою перед страшною боротьбою не на життя, а на смерть. Як новобранців в казарми заганяють дітей у рамки, які їм не завжди підходять. В нашій школі, наприклад, категорично заборонялося носити джинсовий одяг. Це така репетиція дорослої офісної рутини. Так кого з нас вирощують? Вірних слуг? Чи можливо в таких умовах сформуватися особистостям? Мені ж здається, що посил у школи повинен бути такий: «ми приймаємо тебе, дитина, такою якою ти є», «ми чекаємо тебе, покажи швидше, що тобі до душі, що ти найкраще вмієш робити». У теорію про змову слабо віриться. Швидше за все, справа в людській ліні, коли з року в рік закріплюється певна модель поведінки.
Товариство транслює нам, що заради успіху потрібно бути гнучким і відповідальним. Школа ж сприймає такий посил буквально, підміняючи поняття гнучкості на прогинання. Як у пісні, думають, що скачуть на коні, а самі просто бігають по колу. «Благі методи» закатують людину, як узвар у банку. Крок вліво — розстріл. У підсумку приходить такий «підготовлений» в корпорацію, та не розуміє, як йому діяти без вказівок згори. А навіщо серйозному бізнесу людина, яка «вумный, аж страшно», а самостійності нуль? Ніхто з ними, як правило, носиться не буде.
Я не кажу за всіх. Знаю батьків, які дозволяють дитині проявляти себе з величезною любов'ю і терпінням. Знаю вчителів за покликанням, які допомагають розкритися учням. Знаю вихователів, які вміють мотивувати дітей на самостійність. Якщо хоча б одна сторона життя дитини буде грати не за себе, а за неї, є всі шанси, що програма «закабалення» не спрацює.
Шанс з'являється тоді, коли хтось йде проти системи. Коли в школі тебе форматують, а вдома мама каже, що «ти в мене дорослий і розумний, вирішуй сам». І чудово подвійно, коли у батьків самих широкий кругозір, вони багатьом цікавляться і захоплюються. Дивлячись на них дитина пізнає, що можна жити по-різному і пізнавати світ ширше. А буває так, що вчитель всупереч авторитарним батькам доносить до дітей, що вони господарі своєї долі і життя і що потрібно слідувати за своїми мріями і бажаннями.
Почніть з малого, і результат не змусить довго чекати. Покажіть дитині, що таке вибір, і як вона впливає на її життя. Надайте їй можливість вибирати, з ким дружити, в що грати, які книги читати, що є. Покажіть їй всі можливості життя, які чекають її. Щоб мріяти про що-небудь, треба знати про що.
Навчіть себе бути поряд зі своєю дитиною, нарівні з нею. Ви не кращі за неї, а просто старші і досвідченіші. А треба ділитися досвідом. Але не нав'язувати
І ви побачите, як ваша дитина навчиться сама приймати рішення і, головне, нести відповідальність за них. Побачивши світ ширше, вона відкриє його для себе і знайде те, про що вона буде мріяти, до чого прагнути і заради чого жити.
Джерело:http://mel.fm/blog/sergey-tikhonov/90628-kak-my-ubivayem-samostoyatelnost-v-svoikh-detyakh
