Ми зустрілися 11 років тому в інституті. За освітою – військові юристи. За місяць після вступу в нас почалися стосунки. А за кілька місяців ми вже говорили про усиновлення. Кожен з нас хотів усиновити дитину. На той момент ми планували мати п’ятьох дітей. Думали так: один-два – свої, решта – усиновлені. Ніхто нікого не вмовляв, це було спільне рішення.
Ми одружилися на п’ятому курсі, а чотири роки по тому з’явилися Ераст і Забава, двійнята. Утім бажання усиновити нікуди не зникло. Ми подумали, що коли діти підростуть, нам уже не захочеться проходити всі ці дитячі періоди знову, тим паче Каті теж потрібен час на себе, кар’єру. Тож вирішили усиновити дитину, поки двійнята ще маленькі. Ми розуміли, що з трьома малюками буде важче спочатку, зате потім вони виростуть і нам усім буде легше.
Лука з’явився у нас, коли Ерасту й Забаві було по два роки. Нам пощастило, і ми знайшли його всього за два тижні. Це дуже швидко. Шукали спочатку в базі Міністерства соціальної політики, потім стали телефонувати в усі обласні органи опіки. Звичайно, ми хотіли усиновити немовля, щоб одразу сформувалася прив’язаність. Також ми розуміли, що взяти дитину із серйозними захворюваннями не готові. Тому, коли нам сказали, що в Запоріжжі є відносно здоровий хлопчик на два місяці молодший за наших дітей, ми одразу поїхали туди.
Його анкети ще не було в базі, нам лише роздрукували фотографію на чорно-білому принтері, а в месенджер надіслали відео, яке зняла інша пара, попередні претенденти на усиновлення. Це відео прийшло зі словами: «Добре подумайте, перш ніж їхати. Дві пари вже відмовилися».
У месенджер нам надіслали відео зі словами: «Добре подумайте, перш ніж їхати. Дві пари вже відмовилися».
Відео нас шокувало. На ньому дитина, якій скоро два роки, без упину розгойдується і ричить. Ми злякалися, але вирішили все-таки поїхати.
Щойно нам принесли хлопчика, ми подумали, що перед нами дитина з розладом аутичного спектру. Йому був рік і дев’ять місяців, а все, що він робив – це або стояв навкарачки та розгойдувався, або гарчав, або збирав з підлоги волосся і їв його. Він не реагував ні на звуки, ні на іграшки. Єдине, що привертало його увагу – взуття. Сурдолог навіть не зміг визначити, чи є в дитини слух. Ми були, м’яко кажучи, шоковані. Особливо дивувало те, що нам сказали, нібито це відносно здорова дитина. А ми не планували брати малюка із серйозними захворюваннями. Бо розуміли: якщо усиновимо дитину з таким розладом, то на своїх дітей бракуватиме часу, адже малюк потребуватиме максимум нашої уваги.
Було дуже важко, ми зовсім не розуміли, що робити. З одного боку, ми його вже тримали на руках, відчували жаль, не хотіли його там залишати, а з іншого – було страшно.
Деякий час ми просто відвідували Луку. І бачили, що з кожним нашим приходом дитина прогресує. Був шанс, що така поведінка – це не розлад аутичного спектру, а наслідок депривації (незадоволення базових потреб дитини через відсутність прив’язаності до дорослого – ред.). Вірили, що це мине. Ніхто з лікарів не міг сказати напевно. Це була ніби гра в рулетку.
Ми думали: якщо дитина з аутизмом, їй краще буде в сім’ї. Та чи потягнемо ми це?
Ще до зустрічі з ним ми вирішили, якщо буде хлопчик, назвемо його Лукою. Спочатку його кликали Артемом. І ось ситуація... Ми ніяк не можемо ухвалити рішення, а поруч із дитячим будинком був невеликий храм. Загалом ми не дуже релігійні, але зайшли туди й думаємо: ось би отримати якийсь знак. І самі з себе почали сміятися... Серйозно? Знак? Банальщина якась. Щоб храм імені святого Луки називався? Нісенітниця. Вийшли, а храм так і називається.
Це було ризикове рішення, але ми покладалися на те, що це все-таки депривація і ми впораємося з її наслідками. Ми вже багато читали про неї й розуміли: є велика ймовірність, що це мине. Хоча морально готувалися до того, що буде все погано. Вирішили, як би не вийшло, будемо з цим жити.
За перший рік Лука дуже прогресував. У дитячому будинку він узагалі не відгукувався на Артема, а в нас уже наступного дня почав відзиватися на Луку. Йому був рік і дев’ять місяців, а він ледве-ледве перші кроки в дитячому будинку робив, а в нас за тиждень уже бігав по дому. Сьогодні, якщо він дуже втомлюється, іноді може ходити стіни гладити. Це трапляється рідко. Загалом тепер можна сказати напевне, що в нас здорова дитина. Так, ці дрібниці можуть залишитися у нього на все життя, але це не страшно. Максимум – буде милий і трохи дивакуватий дорослий.
Ми від дітей нічого не приховуємо. Ераст із Забавою розглядали старі дитячі фотографії і запитали, де Лука. Ми їм пояснили, що він в іншої мами народився і жив у дитячому будинку, а ми його забрали звідти. Для них це однаково природно, адже ми – сім’я. Ми раді, що діти виростуть із розумінням того, що це нормально. Добре, коли в суспільстві так. Усиновлення варто сприймати як норму, а не як виняток чи геройство.
Усиновлення варто сприймати як норму, а не як виняток чи геройство.
Коли діти підростуть, років до десяти, ми б хотіли ще одну дівчинку. Певно, це буде удочеріння. Звісно, усиновлену дитину прийняти складно, але в нас уже був цей досвід і ми розуміємо, що змогли б іще раз. Для нас це рівнозначно – усиновлений і біологічний. Який сенс народжувати ще? Як батьки своїх кровних дітей ми реалізувалися. Навколо ще величезна кількість дітей.
ДЖЕРЕЛО
