Я народився 5 січня 1985 року. Через чотири дні від мене відмовилися батьки. До трьох років був у пологовому будинку, у відділенні для покинутих немовлят.
Батьки це зробили, тому що народився із вродженими аномаліями розвитку верхніх і нижніх кінцівок. Тоді ніхто не працював з батьками, ніхто їм не пояснював, що таке інвалідність.
Моїм батькам сказали, що дитина довго не житиме, краще відмовитися.
У три роки я потрапив до Тульчинського будинку дитини на Вінниччині. У 1993 році мене відправили в Олешківський дитячий будинок-інтернат. Це єдиний інтернат, який приймав дітей-сиріт з важкими формами інвалідності.
У будинку знайшлася людина, яка хрестила мене у церкві й опікувалась. Вона мене називала "булочкою", любила, смачненьке приносила.
Але мені не вистачало підтримки, ласки. Були такі вихователі, які били нас. Деякі нас захищали. Досі пам'ятаю, як одна нянечка била дитину при інших мокрим рушником.
Деяких виховательок ми любили і називали "мамами". Але таких, які працювали не для галочки, було мало.
Найбільше з життя в Олешківському інтернаті запам'яталось, як я вперше поїхав до Німеччини. Нам допомогла одна німецька організація. В українському інтернаті прийнято: туди не піди, туди не встань, для всього графіки й режим. А німці давали свободу, любили нас.
Я особливо вдячний моїм німецьким друзям Інгрід і Дітеру. Вони допомогли мені зробити складні операції. Завдяки цьому мене поставили на ноги. Я зміг повноцінно ходити.
До Німеччини я був жорстким, шибайголовою, багато чого не розумів. Німецька сім'я, яка мене супроводжувала і допомагала на всіх етапах операції, перевернула мою свідомість.
І я зрозумів, що багато чого залежить від мене.
У замкнутому середовищі інтернату за тебе все роблять його працівники.
Потім навіть не знаєш, як елементарно зробити яєчню. Нам ніхто не дозволяв доторкнутись до пательні чи плитки, навіть увімкнути щось. Вони дуже боялись. Вони повністю відповідали за наше життя і здоров'я.
Я поїхав в Хмельницьку область, вступив у Кам'янсько-Подільський технікум, вивчився на соціального працівника. Ми в гуртожитку жили, отримували пільги, підтримку. Більш-менш було нормально, а потім ти стикаєшся з безліччю бар'єрів. Це фізичні бар'єри, це несприйняття, пошук людей або підтримки.
Глобальна проблема - це житло. Поки навчаємось, є гуртожиток, а далі?
Так, законодавством передбачає житло за чергою. Але в Херсоні, приміром, немає соціального фонду житла.
Я поставив собі за мету не боятись, йти вперед, говорити! Хто поїде в міську раду? Я! Хто поїде в соціальну службу! Я! Знаходилися люди, які мені допомагали.
Якщо ти відкритий, якщо ти готовий до спілкування і готовий досягати чогось, не сидиш і не бідкаєшся - тоді виходить.
Можливо, якби не моя впертість, наполегливість, я б усього цього не досяг. Я почав розуміти ці слова: ти нікому не потрібен, якщо ти сам про себе не подбаєш.
Є такі, хто опускає руки, деякі йшли жебракували, пили, не хотіли жити, щось міняти. А деякі потрапили у геріатричний пансіонат - їх це влаштує, за них і далі все роблять.
Все залежить від волі, мотивації, віри в себе. В тій системі, в якій ми були, нам казали: "Ви інваліди, ви нікому не потрібні, нічого не досягнете. Ви слабаки".
Що далі з інтернатом?
Будуть зміни. Про це BBC News Україна розповіла директорка Олешківського інтернату Тетяна Княгніцька.
Ці зміни будуть частиною обласного плану реформ. Влада розглядає можливість створити на базі інтернату реабілітаційне та паліативне відділення. Перше буде розраховане на дітей, яким потрібне лікування. Друге - на дітей із невиліковними захворюваннями.
Тоді в закладі відкриють більше вакансій для фахівців, що працюють з дітьми з інвалідністю.
Хтось у те повірив і зламався. А когось зламали невдачі: людина пробує - їй відмовляють.
Більшість випускників інтернатів живуть за принципом: "Нам усі повинні". Хотів би, щоб вони почали діяти.
В інтернаті бракувало хороших психологів. Діти не довіряли психологу, яка в нас працювала. Вона все розповідала вихователям. Діти не могли відкритися. Я вважаю, що в таких інтернатах має бути не один психолог, а кілька. Вони мають любити свою роботу, щоб це була місія для них.
Під час навчання в коледжі я знайшов своїх батьків. Коли зустрівся з ними, хотілося дізнатись, чому вони покинули мене. Я їм сказав: "Я нічого від вас не вимагаю. Заробляю собі на життя і живу, як можу. Я просто хочу спілкуватись".
Батько сказав: "Я хочу надолужити втрачене, шкодую, що не був у твоєму дитинстві, але хочу тобі допомагати". Він допоміг і з ремонтом, і з операцією, коли я лікувався. З мамою було складніше. Зараз вона теж зі мною спілкується.
Зараз працюю фахівцем з соціальної роботи в Херсонському центрі соцслужб для дітей і молоді. Закінчив у 2009 році Херсонський державний університет, факультет психології, історії та соціології. Зайнявся громадською діяльністю із захисту прав людей з інвалідністю.
Я також керівник Всеукраїнської організації осіб з інвалідністю "Велід". Є слово invalid. Якщо прибрати "in", то буде valid - це "спроможний", "здатний". Сьогодні я є представником Національної асамблеї людей з інвалідністю в області і радником губернатора з питань дотримання прав людей з інвалідністю.
Мрія - створити власну родину і знайти кохану людину, яка завжди буде підтримувати тебе, стати батьком, бути щасливим.
На мою думку, поки що Україна не готова повністю закривати інтернати. У сім'ях є домашнє насильство. Нам потрібна потужна соціальна служба, яка супроводжує таких дітей. Потрібно також створювати дитячі будинки сімейного типу.
Мені болить, коли закликають закрити всі інтернати. І дають на це 5 років. Це дуже мало. Треба хоча б 20 років на реформу.
Джерело: https://www.bbc.com/ukrainian/features-55305680
