Від Дмитра Шурова, Андрія Бондаря, Володимира Єрмоленка, Тараса Лютого та Вахтанга Кебуладзе
Чи важко бути супертатом? Аби відповісти на це запитання «Книжковий Арсенал» зібрав на одній сцені трьох філософів, поета та музиканта. В межах дискусії вони розповіли, чому конкурувати з дітьми нормально, як визнавати свою неправоту та звідки брати час на творчість, коли в твоїй родині з’являється дитина. WoMo занотували найцікавіші думки з їх виступів.
Андрій Бондар, поет, публіцист, перекладач
Дитина змінила мене в кращий бік. В присутності доньки я не дозволяю собі багато речей. Не дозволяю лаятися, не дозволяю палити та вживати спиртні напої. Тобто існування дитини накладає на тебе певні обмеження в якихось суто побутових речах. Але ці обмеження «гігієнічні». Бо ти не хочеш завдавати їй якихось проблем, не хочеш, аби вона була свідком твоїх недоліків. І це нормально.
Іноді здається, що моя єдина місія – навчити доньку читати. Мої батьки ніколи не забороняли мені читати, дали повну свободу, і я за це їм вдячний. Сьогодні я вже навіть не можу змусити доньку читати, бо в неї багато різних віртуальних розваг. Тож я би дуже хотів підштовхнути її до нового світу, який є багатшим і цікавішим за рухомі картинки, що зникають, коли ти вимикаєш телефон.
Співіснування з дітьми – це завжди дисципліна. В нашій родині є певна диспропорція – я занадто емоційний, дружина – занадто стримана. Тому в проблемних ситуаціях для мене найголовнішим є навчитися стримуватися, не давати виходу поганим емоціям.
Визнавати свою неправоту – кайфово. Коли я не стримуюся і кричу на малу, то завжди йду вибачатися. В певний момент я зрозумів, що вона цінує це. Вона бачить, що ти жива людина і маєш свої слабкі сторони. Головне, щоб процес комунікації не припинявся ніколи. Завжди можна домовитися, сказати щось чи відреагувати в такий спосіб, щоб не зруйнувати побудовані між батьками та дитиною місточки.
Володимир Єрмоленко, філософ, есеїст
Велике завдання нашого покоління – зрівняти ролі батька й матері в стосунках з дітьми. Я намагаюся якомога більше часу проводити з доньками, але на дитячих майданчиках біля дому самі лише мами та бабусі. Звісно, я далекий від ілюзії, що ці ролі колись зрівняються повністю. Але принаймні треба до цього прагнути.
Ми завжди будемо в боргу у наших батьків. В перші кілька років повної безпомічності нам вдалося вижити тільки завдяки їм. До певної міри ми ніколи не зможемо віддати цей борг батькам, але ми зможемо симетрично віддати його своїм дітям. Я не вважаю, що це жертва, скоріше це дарунок. Коли в тобі настільки багато чогось, що ти вже можеш віддавати.
Діти відсікають все зайве. Вони не заважають працювати. Мені здається, ти перестаєш творити й писати, коли старієш. Питання в тому – чи прискорюють діти твоє старіння, чи навпаки відтерміновують.
Я не усвідомлюю себе батьком. В своїй свідомості я ще 15-річний підліток, який хоче вступити до Києво-Могилянської академії. Інколи я дивлюся на себе в дзеркало і запитую: «Чувак, що з тобою сталося? Тобі ж усього 15 років!» Це певною мірою інфантильність, але, завдяки нашим дітям, вона триватиме довше. Відтак у нас є всі шанси довше залишатися молодими.
Тарас Лютий, філософ, письменник
Мене лякає слово «супертато». Від нього віє чимось тоталітарним. Одразу з’являються соціально-політичні алюзії з «великим батьком», «батьком нації».
Чи погодилась би моя донька на іншого батька? Нещодавно я запитав її: «Я часто буваю з тобою несправедливим? Може зайвий раз підвищую голос? Якби можна було б поміняти тата на іншого ти би погодилася на це?» Вона сказала «ні» та додала: «Ти настільки прикольний, що це компенсує всі можливі недоліки».
Певною мірою ми продукуємо своїх дітей так само, як вигадуємо свої тексти. Так у цьому є трохи дегуманізації, але є і певний сенс. Те, що говорять наші діти, стає текстом, який ми потім записуємо у Facebook. Вони детермінують те, що хочемо сказати ми. Завдяки цьому в певний момент ми стаємо свідомими батьками.
Нема нічого страшного в тому, щоб сказати дитині «ні». Головне, що б це «ні» не було категоричним – бо я так захотів і все. Якщо ви говорите «ні», бажано, щоб була якась аргументація.
Дмитро Шуров, музикант, лідер проекту Pianoбой
Найскладніше в стосунках батька та сина – залишитися друзями в майбутньому. Так сталося, що у мене дуже рано з’явився син. І от йому скоро 15, а я ще ого-го. І мені б дуже хотілося, щоб йому буде 30, а мені 50, ми й досі були разом. Не на рівні «з днем народження»/«з Новим роком»/«тато, допоможи з кредитом», а щоб ми ходили на футбол, їздили на велосипедах і кайфово проводили час. Це моя найбільша мрія.
Я пояснюю сину, що вся увага та популярність є лише результатом праці. Для цього я беру його з собою на концерти та фестивалі. Він бачить, що слава і увага не даються просто так. Він бачить, скільки часу тривають репетиції. І він є першою людиною, яка каже мені після виступу: «Ось у цій пісні ти налажав, а у цій щось не так зіграв».
Конкуренція між батьками та синами – це нормально. Ці конфлікти починаються років з 9-10 і тривають до остаточної перемоги. Перемога – це, напевно, дозрівання. Коли ти переміг свого батька і можеш йти далі та перемагати всіх інших.
Виховання – це приклад. Дитина дуже швидко всмоктує все, що ми робимо.
В нашій родині ситуація, коли хата лишається на тата, ‒ це якийсь капець. Син має кілька історії, наприклад, про макарони, що злиплися, які потім розповідає на сімейних вечорницях. Мені хотілося робити по дому більше. Але така можливість з’являється, коли закінчується активна фаза гастролей.
Конфлікти необхідні для того, щоб батьки та діти краще зрозуміли один одного.Найжахливіша річ – коли люди мовчать. В мої родині батьки могли мовчати кілька днів, а потім тиша розривалася наче атомна бомба. Конфлікт показує, що всі ми живі люди, маємо свої слабкості, сумніваємося та зневірюємося у собі. Але конфлікт не має тривати довго. І це вже в інтересах батьків.
Вахтанг Кебуладзе, філософ, публіцист
Справжній вчитель в якийсь момент має почати вчитися у власних учнів. Я згадую цитату з Ніцше, який писав, що завдання справжнього майстра – навчити власних учнів стерегтися самого себе. Те саме стосується і батьків. Тобто ми маємо не лише навчити їх самостійності, але й певною мірою ставитися до нас критично.
Наші діти мають побудувати інший світ – кращий і цікавіший. Моїй доньці 20 і вона вже починає будувати власний публічний простір, який певною мірою конкурує з нашим. Вона може критикувати мої музичні чи літературні смаки, і це добре.
З появою дитини в тебе з’являється новий вимір часу. Коли народилася донька, я дописував першу дисертацію. Ми були постійно вдома утрьох. Одного дня дружина пішла з нею гуляти, і я подумав: «Супер, я нарешті допишу висновки!» Вони гуляли близько години, а коли повернулися знайшли на столі аркуш паперу, де було написано слово «висновки» і цифра «1». Все. Дружина потім повісила його на стіну наче арт-об’єкт. Моменти творчості перебувають в іншому вимірі, інколи може статися спалах, коли за 10 хвилин, ти не зможеш зробити за 10 годин.
Наші діти приймуть і вибачать все, крім байдужості. Навіть, якщо хтось накричить на дитину, а потім вибачиться, це буде не так травматично для неї, як байдужість, спровокована втомою, відсутністю часу чи іншою проблемою. Байдужість є найбільш болісною для них.
Записала Марія Педоренко
Джерело: http://womo.ua/tatusi-superheroyi-i-de-yikh-shukaty-5-istoriy-pro-svidome-batkivstvo/
