Діти, які росли в інтернатних закладах, не часто діляться своїми історіями. Хтось воліє забути минуле як страшний сон. Хтось не хоче, аби його жаліли. А комусь просто не надто комфортна публічність і обговорення свого життя в ЗМІ.
Їхні голоси особливо важливі: вони знають не зі статей та ефірів, як це – жити в інтернаті. Це – частина їхнього минулого.
Віці Лозовській – 19 років. У неї чарівна усмішка, з якою дівчина легко і просто розповідає про те, що спіткало її у житті: 5 інтернатних закладів, родину, свої мрії і страхи.
Коли їй було 14 років, дуже соромилась, що зростала в інтернаті і не мала справжної родини. А потім сама почала займатися захистом таких же, як вона.
З 2011 року Віка живе у дитячому будинку сімейного типу разом з сестрою. Її прийомна родина та ще 14 таких родин супроводжують СОС. Дитячі містечка Україна.
Вона вчиться на другому курсі Київського національного університету культури і мистецтв, а також є членкинею Національної дитячої ради при Уповноваженому президента України з прав дитини.
Коли говоримо про деінституціалізацію (реформу інтернатних закладів для дітей), дівчина рішуче відрубує: хочу, щоб інтернатів не було взагалі.
ПРО МАМУ
Ми з сестрою потрапили до будинку дитини у дворічному віці. З тих пір нас з сестрами перекидували з одного закладу до іншого як котів: будинку дитини, інтернату, соціально-реабілітаційного центру...
Я не звинувачую маму – у неї не було іншого виходу.
Коли вона була вагітна двійнятами (мною і сестрою), пішла від тата-алкоголіка. Рідні батьки не пустили її у хату. Ні вагітну, ні вже з дітьми на руках.
Мамі довелося написати заяву, щоби нас і ще старшу сестру взяли в будинок дитини на певний час .
Вона завжди приходила, приносила гостинці, забирала нас на вихідні, ми завжди підтримували і підтримуємо стосунки. Я ніколи не звинувачувала її в тому, що сталося – розумію всю ситуацію.
Коли ми були в 3-му класі, то з сестрами почали вмовляти маму відмовитись від нас, щоб формально отримати статус, з яким буде набагато простіше в майбутньому.
Статус сироти давав нам певні пільги. Можливо смішно, але в одному з інтернатів, "статусним" давали більше солодощів.
Що будинок дитини, що інтернати – більшість з них у селах. Це означає – жодних перспектив. При вступі у виш статус відігравав велику роль, а це означало для нас – мати шанс отримати освіту.
За рік вмовлянь, гірких сліз мама погодилась, хоч і не хотіла, бо як це – відмовитись від власних дітей. Можливо, ми її цим травмували, але тоді ми думали чомусь лише про себе.
Я досі бачу і розумію, що мама намагається залагодити свою провину перед нами.
Мами, які віддають своїх дітей, також переживають травми. Їм необхідна підтримка, хоч би від соцпрацівника. Він має бути психологом, навіть в якомусь сенсі наставником для таких, як моя мама і не тільки.
ПРО ІНТЕРНАТИ
В інтернатах ламається психіка. Найважче – це вихователі і їжа.
Підйом о 6-7 годині і одразу – прибирання: витерти пил, підмести, помити підлогу... І так щодня. Ліжко застелити "на кантик". Не встигла – не снідаєш, йдеш одразу в школу, на уроки.
Уроки теж лайно. В класі ніхто не вчився по справжньому, тільки я і ще одна дівчина.
Ще є "робота на полях" – тобто примусові роботи.
Завжди стомлювалися після прибирань території, але охоче допомагали на кухні, нас завжди чимось смачненьким пригощали. Я навчилась мити посуд і вже трохи знала, що і як готувати.
Зрештою, у нас з кухарями склались хороші стосунки – з деякими спілкуюся вже понад 10 років і ми їздимо один до одного в гості. Це тьотя Віка та тьотя Аня. Безмежно дякую долі, що нас звела, не знаю як описати словами, що відчуваю до них.
Але так не з усіма. Моїй старшій сестрі вихователька розбила носа, бо вона відповідала неввічливо. Звісно, її в гості ніхто не запрошує.
А от сексуального насильства не було, слава богу! Бо це ще жорсткіше за фізичне.
Інтернати бувають різні – як пощастить з вихователями. Від директора нічого не залежить, їм завжди все одно.
Коли стаються реально погані речі і потрібно залучати поліцію, прокуратуру – це все замовчують і приховують.
До більшості вихователів ти не прийдеш і не скажеш: "Мені погано, поговоріть зі мною". Це просто обслуговий персонал, вони не бажають нічого слухати, тому що в нього таких як ти - ще 30.
Хоча були й класні вихователі. Вони працювали не заради зарплатні, не психовані, і не тому, що немає іншої роботи. От Михайло Миколайович - добрішої людини я ще не бачила. Він додатково прошивав нам взуття (посміхається). Адже нам виділяли 1 чобітки на 2-3 роки, а проходити в них стільки часу - майже не реально (беру до уваги здебільшого якість).
В інтернатах усюди й завжди буде дідівщина, діти там просто скажені. Там б’ють, б’ються, курять. Крадуть все: гроші, мильне, помади, каблучки.
Не знаю, чого вони так роблять. Я могла стати такою як вони. Але не стала. Тому виросла в самотності.
Мати гроші в інтернаті – це взагалі! Знаєш, як я заробила свої перші? Помиї носила, годувала сусідську собаку. Її хазяйка давала мені 2-3 гривні – це були гроші! Купила собі халви з однією дівчинкою, розділили та ласували!
Чи тікала? Я – ні, за халвою в кіоск і назад. А інші тікали.
За тебе вирішують, куди тобі вступати: куди засунули, туди йдеш. Вже мовчу про низькій рівень шкільної освіти. В мене нізащо не було б можливості стати громадською активісткою, якби я залишалась в інтернаті (з 2011
року Віка живе у Дитячому будинку сімейного типу – УП).
В інтернатах – трешак. У нас сьогодні були виступи в інституті й одна дівчина каже: я проти абортів, краще хай народжують і віддають в інтернати.
Інтернат – це як армія: ти або ламаєшся і стаєш частиною системи, або тримаєшся осторонь і живеш в своєму світі.
А коли виходиш, залишаєшся самотнім. Або ця ж "армія" робить з тебе людину з потужним блоком захисту, що в подальшому не є добрим, і травмує психіку.
Майже кожен, хто бував в інтернатах чи дитбудинках, десь там в глибині душі – травмований. Добре, якщо ти це розумієш і працюєш над собою. Таких одиниці.
ПРО ОДНОКЛАСНИЦЬ
Всі мої однокласниці з інтернату – вагітні. Деякі вже мають двоє дітей. Це не нормально.
Самотня ти, чи ти з хлопцем, маєш найперше для себе вирішити, треба тобі дитина чи ні, чи зможеш її сама забезпечувати та виховувати.
Деякі пішли у проституцію. В них завжди є гроші, є житло, є що їсти. Так, морально це важко.
Мені інколи хочеться легких грошей – хоча б маму забрати з вулиці. Але не таким шляхом точно.
ПРО РОДИНУ
Моя родина не завжди була бідною. Мої старші брат і сестра (єдиноутробні, від іншого батька) жили в ажурі: повноцінне дитинство, гроші, навчання – все було.
Мама має 2 вищих освіти, пропрацювала 29 років у школі. Просто в якийсь момент життя може повернутися на 180 градусів.
ПРО МАЙБУТНЮ СІМ'Ю
Я взагалі себе не уявляю як маму. Мені давала любов тьотя Аня (повар з одного інтернату), але все одно це не те.
В неї є свої діти, вони ревнували, та і я також свого часу.
Ми часто їздимо до неї, спілкуємося телефоном. Класно, що є такі люди, які можуть дати підтримку, не будучи поруч – це пітримка моральна. Ти просто знаєш, що все буде добре.
Я не маю наміру народжувати, не забезпечивши себе найелементарнішим хоча б – житлом, та і взагалі поки сама "на ноги не встану".
ПРО МРІЇ
Я не маю далекоглядних планів, живу одним днем, в мене навіть мрій немає. Хіба що дуже хочу собаку, але і цього собі дозволити не можу.
В мене такий підхід: спочатку треба мати щось своє. Зараз для мене це найголовніше.
Не хочу залежати від когось. Завжди хотілося мати своє житло. При чому не квартирку. Хочу великий, красивий дім – він в мене все-таки буде.
Ще хочу стати депутатом, та що там – президентом! Амбіції так і "пруть", але чи вистачить впевненності в собі – не знаю.
ПРО РЕФОРМУ
Якби мамі допомогли у всій час, їй не довелось би він нас відмовитись. Це могли б бути якісь денні центри для дітей, щоби вони там вчилися, їли.
Для мам із дітьми – кризові центри, будинки, де вони житимуть разом. Фінансова підтримка мамі, яка не може повністю забезпечити дітей.
Все-таки з мамою набагато краще. Тому я підтримую реформу.
Автор: Дарія Байрак
Джерело: https://life.pravda.com.ua/society/2018/06/1/231313/
