Хто забирає діточок з дитбудинків? Люди, які не можуть мати своїх малюків? Великодушні багатії? Виключно зірки й іноземці?
Насправді ні.
Прийомних дітей найчастіше беруть прості сім’ї, такі ж, як ми або як ви. Тому готові жертвувати особистим комфортом, щоб хоча б одній сироті дати шанс на нормальне життя.
Одна з таких людей — мама Дар’я.
"Мені тоді був 21 рік. Звідки це бажання прийшло — невідомо.
Я переглядала бази даних, документальні фільми, з’їздила волонтером в дитячий будинок. Після цього народився наш перший син Лука, і думки про «усиновлення» відпустили.
А потім у сина почали різатися зубки. І я замислилася: а хто в дитбудинках дітей гойдає, коли нестерпно боляче? Який жах відчувають ті діти!
Але Лука знає, що я прийду, що я є.
Чоловік весь час зберігав теплий нейтралітет.
Він більш тверезо дивився на речі: однокімнатка, грудний син, я не працюю.
Про Василину ми дізналися з відеоанкети.
Я зателефонувала в опіку її міста, сказали, що брат був, але його вже усиновили. Зазвичай дітей не розділяють, але коли одна з них — інвалід, іншій дають шанс потрапити в сім’ю. Ну ось наша — інвалід з ДЦП, і ще купа інших діагнозів.
І ось ми вже там. Головний лікар бомбить діагнозами та невтішними прогнозами у своєму кабінеті.
Я вже спокійніше дивилася на дітей без статусу. Потім почала звертати увагу і на не дуже симпатичних, а потім й інваліди перестали мене лякати.
Хтось мусить брати інвалідів. Чому ж не ми?
А коли прийде любов?-думала я.
Все виявилося набагато простіше, без романтики та знаків згори.
Побачила анкету, зателефонувала, відвідала п’ять разів, підписала згоду, забрали. Тепер годую, співаю, мию, реабілітують, хвалю, лаю, пригортаю, дратуюся, вчу, виховую, соціалізую, розвиваю.
Ми навіть, одружившись, пізнаємо свого чоловіка, коли живемо з ним і вчимося любити.
Прийомна дитина — це як чоловік: привела додому і вчися розуміти, розпізнавай характер, вчися любити.
Так, любов — це сенс, це мета. Але любити — це дієслово. Це робота. Це щоденна праця.
Василинка до 4 місяців розвивалася нормально. Коли її забрали, вона, мабуть, просто заморозилась. У 2 роки дитина пішла. Не говорила. Не сприймала, коли до неї зверталися.
У багатьох дітей вмикається переконання «мами немає — немає задля чого жити». Але сім’я дуже сильно вплинула на неї.
Не бійтеся брати прийомних дітей.
Поки ми живемо, може варто трохи менше розмірковувати і трохи більше діяти?
А ви замислювалися про те, щоб стати прийомним батьком? Або, можливо, серед ваших знайомих є люди, які вже зважилися на цей крок?"
