Лесі скоро 21, вона живе в Торецьку. Але на її сторінці у Facebook — чоловіче ім’я та прізвище рідного батька, у графі “професія” стоїть поліцейський МВС, у графі “освіта” — Львівський державний університет внутрішніх справ та Університет Південної Каліфорнії. А місцем проживання “хлопця” вказаний Київ. Дівчина розповіла свою історію від першої особи.
Дитячий будинок у мене асоціюється, мабуть, просто зі школою. Місцем тимчасового мешкання. Я була в Бахмуті в будинку немовляти, у Слов’янську в центрі соціальної реабілітації для дітей, в Торецьку в центрі тимчасового перебування та у Часів-Ярі у школі-інтернаті. Вісімнадцятиріччя я вже справляла в Торецькому професійному ліцеї.
Прав дітей дотримувались не в усіх закладах. Бувало рукоприкладство. Бувало, що приїжджали спонсори, й ті, хто там працював, могли забирати подарунки або карати цим. Більшість подарунків дітям не діставалась, а вони розподілялись між працівниками. Якщо це була якась цінна річ, типу одяг, іграшки, солодощі. В останній школі такого здебільшого не було, там все було як в родині, для дітей старалися.
Деякі діти батьків, позбавлених батьківських прав, не розуміли слова, то приходилось руками “доносити” їм. Могли прийти п’яні, крадіжки бували. Не скажу, що це вплинуло на мене в поганий бік. Це давало мені стимул змінитися на краще. Там був свій уклад, який змінив мене в кращий бік. Дух сильніше ставав. Виховання, правильне ставлення до дорослих, сприйняття навколишнього з правильного боку.
Як мене удочерили, я не пам’ятаю. Але можу сказати, що мені було забагато любові з боку прийомної матері. І можливо мені було важко сприйняти її як мати. Було таке відчуття, що це не моя людина. Нічого поганого про прийомну мати я не можу сказати. Просто так треба було. Не зійшлися характерами, тому, мабуть, так було краще та правильніше для мене та для неї.
Коли ми “розійшлися” з нею, в мене все стало по-іншому. Друзів з’явилося дуже багато. Вона хотіла мене своєю любов’ю скути, а мені треба було бачити все навколо, все пізнавати — в мене того не було. А після того, як вона від мене, скажімо так, відмовилась, стало все по-іншому. Мені було тоді років 14 або 15. Мені відкрився світ. Зараз мене все влаштовує. Просто мені треба було, щоб мені давали більше простору, а у мене його не було.
Прийомній матері немає у чому дорікати, ми все обговорили й “розійшлися” мирно. У мене тоді був суд, і мене питали, чи хочу я, щоб вона мене відвідувала. У мене була дуже велика образа в її бік, в тому плані що зрадили, тому що тільки почалась прихильність до неї, й отак ось трапилось. Але мені не дали зациклитись на цьому. Я була не проти, щоб вона мене відвідувала. Я знала, якби мене щось не влаштовувало, до мене б їй перекрили всілякий доступ. Зараз ми з нею спілкуємося, але все одно з її боку відчуваю якийсь тиск, вона намагається мене перебудувати. Я не хочу змінюватися, мене все влаштовує.
У мене є рідня, яка мене теж підтримує. У мене є дві сестри та два брати. Мене знайшла молодша з сестер у 2018 році, вона старша за мене. Я тоді навчалася в училищі, а вона розшукала мене через програму “Жди меня”, але нічого не вийшло. Тоді вони шукали мене по якихось базах через знайомих її чоловіка. Вони подали запит в Часів-Ярську школу, і там підтвердили про мене. Мені подзвонила соціальний педагог та сказала, що мене розшукує така людина, та поставила мені запитання, відповіді на які знала тільки я: скільки нас було в родині, як звали мого батька та як звали наймолодшу дитину, яка померла. Мені це все було відомо відтоді коли одного разу усиновительки не було вдома, мені вдалося прочитати ці документи. Ходили чутки по вулиці серед сусідів, що мене удочерили. Мені захотілось це перевірити, і довелося залізти до неї у документи. Тоді мені було років 10. Скоріш шок був, і одразу якась віддаленість. Гадаю прийомні батьки приблизно в цьому віці самі мають розповідати про це дитині, але м’яко. Щоб коли вони це дізнавалися, не було ніяких проблем.
Серед сестер та братів я наймолодша, 1999 року народження. Найстаршому близько 35-ти. Одна сестра мешкає в Одесі, друга — в Єнакієвому, один брат за кордоном, а другий — точно не пам’ятаю де саме. Одна з сестер, Каріна, рідна мені по обох батьках, а всі інші — рідні лише по матері. Каріна теж з 2 до 15 років виховувалась у дитбудинку, у Єнакієвому. Як мені дядько казав, мати не справлялася, не вистачало грошей на забезпечення. Тому Каріну забрали в дитбудинок, а інших трьох забрав дядя. Він теж мешкав в Єнакієвому, я зустрічалась з ним та його жінкою, тіткою Олею — сестрою мого батька. А мене по документах з Єнакіївської лікарні одразу відправили в інше місто, а потім в Бахмут.
Після 18 років я мешкала в гуртожитку училища, де я два роки вчилася на маляра-штукатура. Зараз мене від військомату хочуть відправити вчитися на психолога. Я теж хочу цього, пройшла “учебку”. Був запит з мого боку, там сказали, що допоможуть мені. Там є пільгові місця, ми їздили туди, дивилися. Сьогодні мають приїхати співробітники відділу Бахмутської міськради у справах неповнолітніх дивитися зі мною квартиру. Я в списках на придбання квартири. Будуть вже фактично укладати договір про купівлю та продаж квартири. Про сімейне життя не задумуюсь, поки впевнено не стою на ногах.
Я пишаюся, що мені вдалося вступити на (військову, — ред.) службу. У мене підписаний контракт лежить. Я обійшла медкомісію, в тому числі Слов’янську психічну лікарню, щоб підтвердили, що я нормальна людина. Я пройшла “учебку” в Івано-Франківську три місяці, потім сказали чекати, розподіл буде. Якщо це не вийде, поїду в Дніпро до знайомої. Зараз чиню електроніку.
Одній жити морально важко. Бувають такі моменти, коли все провалюється, вивалюється з рук, проблеми починаються з роботою, з забезпеченням, з грошима — просто не вистачає підтримки.
ДЖЕРЕЛО: https://freeradio.com.ua/dvi-istorii-vsynovlennia-iak-odni-syroty-z-bakhmuta-staly-frantsuzamy-a-insha-shukaie-svoie-mistse-v-ukraini/
